Книги

               

              

           

             

Напівсерйозно, напівжартома

Збірка поезій «Напівсерйозно, напівжартома» — це роздуми автора про сенс життя як окремої людини, так і країни в цілому, про різноманіття людських почуттів.

Серйозне та жартівливе переплітаються в долях людських різнобарвним калейдоскопом,

що створює неповторне відчуття причетності до такого примхливого сьогодення.

                                                                                                                                             

        

              Сорока

Летiла сорока,

            додому спiшила,

Але краєм ока

            угледіла мило.

Сорока дбайлива,

            все згодиться дома,

І їй неважливо,

            що рiч незнайома.

Сорока охоча

            до рiзних загадок,

Прихопила мило

            на всякий випадок.

А дома з дороги

            водички попила

І стала гадати,

            що робити з милом.

Спробувала з'їсти —

                   в ротi не вмiстила,

А як зверху сiсти —

                  слизьке, наче мило.

Порiзати хтiла

            на тоненькi кiльця,

Ножика зломила

            й пошкодила крильце.

Змучилась сорока,

            навiть помарнiла.

Ну що за морока?

            Викинуть хотiла.

Викидати шкода,

            бiдная голiвка,

І жбурнула мило

            прямо на долiвку.

А на ранок встала,

            хтiла вийти з дому,

На те мило стала

            й гепнулась додолу.

Сидить на пiдлозi

            сорока бiдненька.

Боляче небозi,

            бо ж немолоденька.

Сидiла, стогнала,

            дивилась на мило,

І тут здогадалась,

            раптом зрозумiла,

Що в неї багато

            шкiдливих повадок —

Тягнути все в хату

            на всякий випадок.

          Дракон

Може сон такий приснився —

За мiстом в печерi,

Як не дивно, поселився

Дракон-ненажера.

Мабуть, вимисел це чистий.

Якi тут дракони?

Слава Богу, в нас у мiстi

Ще дiють закони.

Та як би там не було,

Але вiн щоночi

Погрожує, репетує —

Нову жертву хоче.

І отримує, нахаба

Все, чого захоче,

Потiм квакає, мов жаба

Й противно регоче.

А якщо не потурати

Драконовим примхам,

I не нести, не давати,

Не давати й крихти?!

Вигнати б його за дверi,

Хай буде, що буде,

Бо дракони не в печерi,

Вони сидять в людях.

                  Канава

Хотiв я перескочити канаву,

Але засумнiвався ненароком,

Подумавши, що це даремна справа,

Бо дуже вже глибока та широка.

         Та й навiщо все-таки скакати,

         Хiба мало бiльш приємних справ,

         Чом, наприклад, в шашки не пограти?

         І зiграв би, коли б не скакав.

Мiг би вийти у широке поле,

Послухати жайворонка пiсню

Й крикнути: «Аго-ов!» —  на повний голос.

Просто так, забави ради, звiсно.

         Я й забув, що мене звали в гостi.

         Мiг сидiти зараз за столом

         Й проголошувати пречудовi тости,

         І спiвати всiм нашим двором.

Можна було б взяти лист паперу

І щось визначне намалювати.

Можна було б, але бач, тепер я

Мушу через рiв оцей скакати.

         Й таки скочив, але — ой, спасiте!

         Падаю, не долетiвши краю,

         В кропиву, що росла буйним цвiтом

         У канавi. Та тепер я знаю,

Що коли задумав щось робити,

То роби, роби вночi i денно,

Щоб ось так в кропивi не сидiти

Й не жалiть прожитий вiк даремно!

               Трамвай

Ішов трамвай, десятий номер,

Йшов за маршрутом, але раптом

В ньому здiйнявся такий гомiн

I такий крик, що аж занадто.

Усi кричали i сварились,

I хто хотiв, i не хотiв.

А через що ледь не побились?

Все через вибори отi!

— Я ненавиджу демократiв! —

Кричала жiночка в пальто.

— Їх посадить треба за грати,

Щоб i не бачив їх нiхто!

— Ти олiгархiв, мабуть, любиш?! —

Кричав на неї молодик.

— Вони в своїх розкiшних шубах

Усiх нас пустять на шашлик!

— А ненормальнi демократи! —

Пiдтримав жiночку дiдусь,

— Нас хочуть затягнути в НАТО,

Я краще пiду удавлюсь!

А нi в Європу, а нi в Штати

Не хочу я! — кричав дiдусь. —

Я буду лаяти, кусатись,

А пiд кiнець ще й утоплюсь!!!

Вступила в сварку молодиця,

Вона, розпатлана уся,

Була готова з НАТО битись,

Прикривши в кошику гуся:

— У Штатах їхнi копи клятi

Забили негра, а проте,

Я би взяла його за зятя,

Якщо пiшло уже на те!

Давайте краще до Росiї,

До ЕСЕНГЕ будем проситись.

До чого нам Європи тiї?

Ми і без них можем прожити!

Так пасажири розпалились,

Ледь не побили водiя,

Зупинки свої пропустили...

Аж ось — скiнчилась колiя.

Трамвай завмер, усi присiли,

Затихли зразу гам i крик.

Вони, нарештi, зрозумiли,

Що вже заїхали в тупик.

Водiй узявся всiх мирити,

I сказав iстину таку:

—  Якщо ми будемо сваритись,

Будем сидiти в тупику!

                 Ворона

Ворона каркнула, i сiла на ворота.

Цiкаво, що вона там мала на увазi?

Для чого вiдкривала свого рота?

Ранiш не чули ми її нi разу.

Бач, як розкаркалась нона, як осмiлiла.

Ось горобець, лiтає й анi чирк.

Може поскаржитись нiкчема захотiла?

От новина, ну прямо тобi цирк!

Можливо не сподобалась погода?

Сьогоднi, справдi, холодно й дощить.

Нi, це така вороняча  порода,

Усi мовчать, а вона, бач, кричить!

Ми розумiємо, зараз живеться важко,

Нестача лiкiв, навкруги хвороби.

Сусiд також сьогоднi чхав i кашляв,

Але ж не каркав, як оця нероба!

— Та не звертай на це уваги, милий.

— Як не звертай, а що як каркне знову?

— Хай каркає собi наскiльки має сили.

Ти ж, мабуть, чув, що в нас свобода слова?

Так гомонiли за столом чиж та сорока,

Їм видно було все через вiкно.

Вони вже пообiдали, нiвроку,

З'їли ковбаску й випили вино.

               Метри

Якщо дуже ти поважний,

Вважай що ти метр,

А коли ти ще й вiдважний —

Справжнiй кiлометр.

Якщо нижче трошки глянеш,

Побачиш пiвметра.

Вiн хоч тужиться — не тягне

На справжнього метра.

А ще нижче, там вже зовсiм

Однi дециметри,

Нi статурою, нi ростом

Не тягнуть на метра.

Ну, а нижче дециметра

Краще не дивися,

Не помiтиш сантиметра,

Хоч вдвоє зiгнися.

А про нижчих сантиметра

Годi й говорити,

Бо заради мiлiметра

Не варто i жити.

Та пiд ними, майже всюди,

Без слави i грошей

Живуть собi просто люди,

І люди хорошi.

                 Хочу в Гваделупу

Десь далеко, десь за небокраєм,

Кажуть люди, є краї чудовi —

І Бразилiя, i чарiвнi Гавайї,

Мабуть що так, повiримо на словi.

       Я чув також про Пальма-де-Мальорку

       Та про дива Бермудських островiв,

       Вiдкривши на вiкнi своєму шторку,

       Я дещо iнше за вiкном уздрiв;

Ішла бабуся по слизькiй дорозi,

Ледь-ледь брела, несучи щось важке,

І їй, старенькiй, немiчнiй небозi,

Мабуть, i в голову не прийде отаке,

       Що десь далеко, може в Сан-Марино

       Вирує зараз шумний карнавал.

       Вона, зiгнувши аж додолу спину,

       Не знає, що в Монако зараз бал.

А на далекому яскравому Гаїтi

Засмаглi, безтурботнi, гомiнкi

В карибських хвилях хлюпаються дiти

Й матусi їхнi милi та стрункi.

     

       І я також, зiзнаюсь ненароком,

       Хотiв майнути теж у Сан-Марино

       Та налетiти лицарським наскоком

       У Коста-Рiку чи на Фiлiппiни...

Аж раптом гуркiт гримнув за спиною

І мої марення даремнi перервав,

Це кiт мiй, уже скучивши за мною,

Про себе таким чином нагадав.

       І справдi, ну яка там Коста-Рiка,

       Який Мадагаскар чи Гваделупа?

       Мiй кiт муркоче та зухвало зирка.

       А у кiмнатi — безпорядків купа.

Із кухнi викотилась вже пуста каструля,

Вiн з'їв-таки позавчорашнiй борщ,

І вигляд мав, наче валявсь в намулi,

А за вiкном сильніше хлинув дощ.

     Про орлiв i мошок

Все продумано в природi,

Огляньмося трошки —

Є пташина благородна,

А є просто мошки.

        Ось орел, ну що сказати, —

        Благородний птаха,

        А комар, як порiвняти, —

        Нiкчема й невдаха.

І все ж ваду одну має

Орел, так, дрiбничка,

Вiн одинаком лiтає —

Це погана звичка.

        Нi на кого сподiватись

        Орлу, як прийдеться,

        Бийся сам, куди дiватись?

        Так уже ведеться.

А мошкарi краще жити,

Істина знайома —

Гуртом й батька легше бити,

Про це всiм вiдомо.

        Благородство — рiч хороша,

        І, мабуть, потрiбна,

        Та ватага дрiбних мошок

        Теж до чогось здiбна.

Орел падає умить

Каменем на жертву,

А мошка як налетить,

То позаздриш мертвим.

        Мошкам можна не журитись,

        Що мiлкi, бо зграя

        Здiбна теж чогось добитись,

        Якщо забажає.

      Кожному своє

Котик — це не бегемотик,

Горобець — не пiвень,

Хоч на вигляд, хоч на дотик —

Зовсiм iнший рiвень.

Там, де прошмигне худий,

Товстий не пролiзе.

Те, що може молодий,

Старому вже пiзно.

Той загляне в далину,

Бо високий дуже,

А малого в мiлину

Тягне, до калюжi.

Лiктями працює хам,

Скромний сидить тихо.

Де добра немає, там

Хазяйнує лихо.

Той працює день i нiч,

Бо вiн працьовитий,

Iнший вилiзе на пiч

Й спить, наче убитий.

Той вiддасть усе що є,

Iнший не нагнеться,

Кажуть, кожному своє,

Так уже ведеться.

                    Тiнь

Іду за ним, iду й iду,

Зупиниться — i я спочину,

Пiшов уверх — за ним бреду,

Не знаю, в чiм моя провина.

        Чому не можу я, як iншi,

        Робити все, чого захочу?

        Й у мене гордiсть є, між іншим,

        Та все iду, ноги волочу.

А йому, бачте, хоч би що,

На мене навiть не погляне,

Мене вважає за нiщо.

Я ж не така уже й погана!

        Та не оцiнить це нiхто.

        Його байдужiсть вже дратує,

        Іде, закутавшись в пальто,

        А я за ним, за ним плазую.

Залiз в калюжу, мiй миленький?

Хоч тут йому не пощастило.

Я ж по стiнi iду чистенькiй

Й кричу вiд радостi щосили!

        І хоч заслуги тут нема

        Його й моєї, та даремно —

        Так свiтло падало з вiкна,

        І все ж, повiрте, так приємно.

Багато мрiялось менi

Вiд нього якось вiдiрватись,

Побiгати десь вдалинi,

У рiчцi чистiй покупатись.

        Але не збулось, не судилось,

        І не поробиш тут нiчого.

        Я тiнь — такою народилась,

       Й прив'язана навiк до нього.

              Метеорит

Мабуть це хтось напророчив —

Все навкруг горить,

На подвiр'я серед ночi

Впав метеорит.

       Дим, вогонь, усе палає,

       Кругом гамiр, крики,

       І нiхто того не знає —

       Був вiн невеликий.

Хоч i невеличкий впав

У цю пору темну —

Геть усiх перелякав

І зарився в землю.

       Покричали, вгомонились,

       Спати полягали,

       А на ранок придивились —

       І чого кричали..?

Небагато тут згорiло,

Руйнувань нiяких,

Постраждала на подвiр'ї

Лиш будка собаки.

       Песика жалiє кожен.

       Але що казати?

       Вiн живий, а будку можна

       Іншу збудувати.

Й буде песик в нiй, повiрте,

Мешкати охоче.

Правду кажуть, що в страхiття

Завеликi очi.

           Вiкна

Вiкна дивляться, мов очi

Великого дому,

Розказати вони хочуть

Лiхтарю нiчному:

— Дiм високий, нас багато,

А ти одинокий,

Не тобi з нами змагатись,

Бо ти ж одноокий.

Як себе ти почуваєш,

Не мерзнеш зимою?

З непокритою ж стоїш

Вiчно головою.

А вночi буває темно,

Бродять хулiгани,

І нiзащо, так, даремно,

Б'ють тебе ногами.

Не роздумуй, йди до нас,

Якщо, звiсно, хочеш,

У нас тепло, у нас сухо,

Ноги не промочиш.

Досить тобi голодати,

Ти ж не молоденький.

У нас будуть годувати,

Як в рiдної неньки.

І нам буде веселiше,

По правдi сказати,

То ж iди сюди скорiше,

Досить бiдувати.

— Дякую вам, добрi сестри, —

Зiтхнув лiхтар тихо.

— Мушу службу свою нести,

Щоб не сталось лихо.

У нiчну годину темну,

Щоб було свiтлiше. —

Поклонився вiкнам чемно

Й блиснув яскравiше!

            Кактус

Рiс вiн собi на балконi,

Не знаючи лиха,

Рiс у теплому вазонi,

Було сухо й тихо.

        Щодня за ним доглядали

        З любов'ю, дбайливо.

        Змалку кактусом назвали,

        Не життя — а диво.

Лиш одне було незручно,

Соромно й сказати,

Було дуже йому скучно,

Нi з ким i пограти.

        Унизу почувся смiх,

        Там цiкаво, схоже,

        Вiн побачити би всiх

        Хотiв, та не може.

Щось гудiло там, гавкало,

Мукало, кричало,

Кувiкало і нявкало,

Блеяло й гарчало.

        Звуки цi його лякали,

        Iнколи смiшили,

        А його все поливали,

        З лiєчки кропили.

І нiхто не зрозумiє

Як важко буває,

Там, надворi, сонце грiє,

Ластiвка лiтає.

        Хоч би трошки, ненароком

        Пiдрости, зiгнутись

        І хоча би краєм ока

        Туди зазирнути.

Йому б вирватись на волю,

Пограти в футбола,

На воротях би постояв,

Вiн хлопчик некволий.

        Нi, не пустять його з дому.

        Хоч вiн i не злючка,

        Та iз вiдчаю на ньому

        З'явились колючки.

Не дивуйтесь, прошу вас,

Що кактус колючий,

Вiн образився на нас

Й колеться болюче.

             Дорога

Бiжить, бiжить собi дорога,

Початок є, кiнедь ще буде,

Вона прямує вiд порогу,

Вона потрiбна всiм i всюди.

Вона повзе десь аж нагору,

Повзе повiльно, наче трактор,

Їй повернути б кудись впору,

Але не той в неї характер.

А за горою спуск стрiмкий,

Бiжить вона, ледь не спiткнеться.

Колiс перегук гомiнкий

Десь аж за лiсом вiдгукнеться.

А далi, жах який — тунелъ,

І темно, й гуркiт неможливий

Доноситься вiд стiн i стель.

Тунель — це справдi щось жахливе!

Скорiше б вирватись на волю,

Вдихнути свiжого повiтря,

По рiвному пройтися полю —

Це її мрiя заповiтна.

Та за тунелем, майже зразу,

Чекав на неї мiст високий.

Тут не натиснеш педаль газу —

Внизу проналля надглибоке.

Заплющивши вiд жаху очi,

Тихенько, щоб не наврочити,

Навшпиньках, дуже неохоче

Iде на мiст. А що робити!?..

Коли ж дiйшла до середини,

Здiйнявся вiтер, як навмисне.

Їй зараз крила би орлинi,

Та де вiзьмеш, нема їх, звiсно.

Вiд вiтру мiст эробився п'яним,

Так розхитавсь, що не до жартiв,

Та треба йти, йти невблаганно,

Назад вертатися не варто.

Скiнчився мiст, хлинула злива,

Лиє i лиє — дiтись нiде,

Вода дорогу геть розмила,

Тепер нiхто по нiй не пiде.

На щастя, злива теж не вiчна,

З-за хмари сонце об'явилось.

У не вигляд був комiчний,

Тому воно й розвеселилось,

І повело себе негiдно,

Пекти почало, наче в печi,

Хотiло висушити бiдну

Й спекло дорозi руки, плечi.

Важка їй видалася доля —

Без вихiдних, щодня робота,

Та все ж дiйде вона до поля

Й забуде там усi турботи.

         Смiхомовки

Була б, кажуть, голова,

А шапка знайдеться,

Якщо буде булава —

Десь гетьман вiзьметься.

Вiд дощу не пересохнеш,

Вiд знань лиш мудрiєш,

Вiд сонця ти не намокнеш,

Без зерна не всiєш.

Хто шиє, той i кроїть,

В кого клей, той липне.

Хто корови не здоїть —

Молока не вип'є.

Де церква, там i молиться,

Де тонко, там рветься,

Де голуб, там i горлиця,

Де мiтла —  мететься.

Що було —  не новина,

Де жорстко —  не гладко.

На городi —  бузина,

А в Києвi —  дядько!

               Отаке життя

Живеться псовi дуже, дуже скрутно,

На нього кожен може накричати,

Ногою пхнути, замахнутись прутом,

А вiн не смiє навiть загарчати.

         Нiхто не пожалiє у дворi

         Бiдного пса, чи їв вiн, чи голодний.

         Як там живеться йому в конурi

         У пору зимню, хмуру та холодну?

Буває дощ, буває завiрюха,

А конура його ледь-ледь накрита.

Хазяїн i за вухом не почухав

Та не подумав, як тут можна жити.

         А вчора говорили пси сусiднi,

         Якi також терплять, як вiн, бiду,

         Що там, де височать дома елiтнi,

         Живеться песикам, як мухам у меду.

І все тому, що вони вмiють гарно

Загавкати, а головне, що — вчасно.

І вiн попробував так само, але марно, 

Лиш загарчав жахливо хриплим басом.

         А коли б мiг так гавкати красиво,

         Вертiти хвостиком й лизати язиком,

         Тодi б i вiн мiг пити мед i пиво,

         І їсти тiстечка зi свiжим молоком.

Та раптом його пнув хтось пiд ребро:

— Чого гарчиш от, старе й ледаче?! —

Й холодну кiстку вкинули в вiдро.

Ну що ж, таке воно життя собаче.

                      ЕНЕЛО

Можливо, скажете, що це неактуально,

Що розповiдi цi вже застарiли?

Та я почув таке на днях буквально —

Менi односельчани розповiли,

Як раптом на покоси за селом

У пору, коли й пiвнi не спiвали,

Із неба прилiтало ЕНЕЛО.

Клянуться, що насправдi прилiтало.

Може, про це нiхто би i не знав,

Те поле косарi весь день косили,

Та дiд Павло все бачив й розказав,

Як гуманоїди з тарiлки виходили.

Бо вiн тодi сторожував на полi

І бачив їх на власнi свої очi.

Прибульцi, не спитавши його волi,

Занесли до тарiлки серед ночi.

А потiм вiдбувалось неймовiрне,

Його посадовили за столи

Та пригощали все вином вiдбiрним,

І самi з ним i їли, i пили.

А коли дiд наївся та напився,

Вони над ним почали чаклувати,

I вiн у парубка за мить перетворився

Й вiд радостi прийнявся танцювати.

І ще не все —  дiд клявся i божився,

Що там його повели пiд вiнець,

Вiн на красунi їхнiй оженився.

От дiд Павло, ну, справдi, молодець!

А потiм вiн, на жаль, не пам'ятає,

Як на покосах знову опинився,

Але себе чудово почуває,

Якби хотiв, то ще би оженився.

Ця розповiдь усiх розхвилювала,

В наступну нiч майже усе село

Не спало, а за небом слiдкувало,

Чи не повернеться те саме ЕНЕЛО.

Усi залишили хазяйство i роботу,

Не їли i не пили цiлi днi,

А тижнями, з недiлi до суботи,

Вдивлялися у небеса нiчнi.

В селi худоба з голоду ревла,

І свинi, мов скаженi, верещали,

А хазяї, забувши про дiла,

За небом нiчно й денно чатували.

Ледь не загинуло село вiд того лиха,

Не чутно було спiву когутiв,

Мов на кладовищi, усе навколо стихло,

Нi гавкоту, нi нявкання котiв.

Такi менi дива розповiдали,

Не знаю, чи насправдi то було.

Ну, а до вас iще не прилiтало

Оте iнопланетне ЕНЕЛО?

                 Мiст

Вiн стояв мiж берегами

Гордий, незалежний,

Упираючись ногами

В цей i в протилежний.

        Не подобалось йому

        Отаке сусiдство,

        Й поглядав на них тому

        Вiдверто з презирством.

Що за кралi, — говорив, —

Нi на що дивитись.

Треба ж було їм на свiт

Такими вродитись!

        Я — це зовсiм iнше діло,

        Є на що поглянуть,

        Маю я чудове тiло

        І личко рум'яне.

Ось як вигнувся дугою,

Ще й перила маю,

Глянути на вроду мою

Усiх закликаю!

        Лiхтарi мої прекрасні

        Свiтяться ночами.

        Хiба можна вам, нещасним,

        Тягатися з нами?

Та сказали береги:

— Послухай-но, друже,

Отак носа не тягни

І не хвались дуже,

        Бо, не дивлячись на зрiст

        І на твою вроду,

        Якщо ми вiдвернемось,

        Ти рухнеш у воду!

              Вовки

Показались вони з лісу

Й через поле, напрямки,

Зграєю, пiд вечiр, пiзно

Йдуть насупленi вовки.

       І дивись, не попадайся

       Ти вовкам на очi.

       Ліпше де-небудь сховайся,

       Якщо жити хочеш.

Краще б вам не довелось

Мати з ними діло,

Бо вiдкусять таки щось

Чи справа, чи злiва.

       І що з ними вже робити?

       Така у них вдача —

       Налякати, чи вкусити

       Всiх, кого побачать.

Дуже важко iз вовками

Про щось домовлятись,

Загарчать вони й за вами

Будуть день ганятись.

       Кажуть, можна їх впiймати.

       Не вiрте цiй байцi,

       Бо пора уже всiм знати,

       Що вовки — не зайцi.

Кажуть, можна приручити

Вовка, але, звiсно,

Скiльки його не годуй —

Утече до лiсу.

       Ну що ж, кожному своє,

       Хто на що спроможний.

       Серед людей також є

       На них дуже схожi.

             Пригода

У село щось захотiв —

Маю таку звичку,

Тому позавчора сiв

Зранку в електричку.

В електричцi люд спокiйний,

Хто їсть, хто дрiмає,

Дехто каву п'є подвiйну,

А хто в карти грає.

Усе звично, як щодня,

Сусiд щось читає.

Тож сиджу спокiйно я —

Думаю-гадаю.

У вагон зайшли торговки,

Пасажири радi,

Я також купив батончик

Халви в шоколадi.

Їдуть люди на роботу,

Хто з ринку додому,

В кожного свої турботи —

Все таке знайоме...

Раптом щось заверещало

Зовсiм десь близенько —

В когось з торби виривалось

Порося маленьке.

Таки вирвалось й помчало

По вагону стрiмко,

І, нещасне, верещало

Неймовiрно дзвiнко.

Кинулись його ловити —

Порося прудкiше.

Гамiр, крик несамовитий,

Хто кого спритнiший.

І все-таки упiймали,

Воно ж репетує,

У мiшок його запхали,

Хай там бешкетує.

Вийшла так собi пригода —

На мiзинець буде,

Посмiятися ж нагода

Не завадить людям.

       Переспiви

На базарi торгувала

Жвава молодиця,

Торгувала, продавала

Свiжу чечевицю.

Чечевиця свiжа, зрiла,

Проситься купити,

Молодиця гарна, мила —

Хочеться любити.

Дзвони, дзвони назорi,

Б'ють у барабани,

А на нашому дворi —

Весiллячко гарне.

У когось — чобiт двi пари

Й новi рукавицi,

А я таки на базарi

Купив чечевицю.

Чечевиця, чечевиця —

Гарна наче дiвка,

А та мила молодиця —

Тепер моя жiнка.

Ми весiллячко гуляли,

Гостей в нас багато,

Танцювали, гарцювали —

Розвалили хату.

Упав день через пень,

Нiч — через колоду,

Вкинув проса кiлька жмень

Скаламутив воду.

Вкинув проса через носа,

Гречку — через ганок,

Моя жiнка прийшла боса

Пiзно, аж пiдранок.

Погуляла темну нiчку,

Гарно погуляла,

Зранку глянула на личко —

Що таке з ним сталосъ?

Де мої рум'янi щiчки,

Де брiвки дугами?

Прогуляла бiля рiчки

Нiчку з парубками.

Комусь хтілося кричати,

В когось завжди тихо —

Досить отаке співати,

Щоб не сталось лихо!

       Полювання

Написати хотiв вiрша,

Сiсти й написати,

Та прийшла iдея інша —

Пiти полювати.

Полювання — рiч хороша;

Лiс, повiтря, зайцi,

Снiгова мете пороша,

Примерзають пальцi.

В лiсi пострiл десь бабахнув,

Ходжу я, блукаю,

Зайцями тут i не пахне,

Мабуть, спочивають.

Може сни вони ранковi

В своїх норах бачать.

Щоб були такi здоровi!

Ходжу, ледь не плачу.

Ой, рятуйте, попереду,

Все ближче i ближче,

Мчить на мене, мов торпеда,

Дикий кабанище!

Що робити, куди дiтись?

Трiщить мерзле гiлля.

Дома би менi сидiти,

Сьогоднi ж недiля!

Вiн несеться, вже штовхає

Рилом мене в спину.

Я втiкаю i гадаю,

Невже тут загину?

З переляку заволав,

Куди дiлась втома...

Мене в спину хтось штовхав

На постелi вдома.

Яке щастя, що це сон,

Сон пiсля гулянок.

І це ж треба, щоб таке

Приснилось пiд ранок?!

Все моя уява квола...

Геть тi вечорницi!

В мене, знаєте, нiколи

Й не було рушницi.

Ну його, те полювання,

І гульки залишу,

Краще сяду на диванi

Та й вiрша напишу.

           Числа

Ми в дитинствi числа вчили,

Вчились рахувати,

І на пальчиках лiчили,

Щоб не забувати.

І не знали ми про те,

Бо були маленькi,

Що є цифри прехорошi,

А є поганенькi.

Це кмiтливi мудрецi,

Глянувши на небо,

Угледiли цифри ті,

Якi нам не треба.

Ну, i що тепер робити,

І як рахувати,

Без них спробуємо жити,

Викинемо з хати?

І чим вони завинили,

За що постраждали,

Що кому вони зробили,

За що їх карали?

Нещасливими родилисъ

Цифри-бiдолахи,

І ось тепер залишились

Без дому, без даху.

Але виявилось, що

Треба їх прощати,

Бо без них тепер нiчого

Не порахувати.

Всi бухгалтерськi рахунки

Просились, кричали,

Бо без циферок-невдах

Недiйсними стали.

Може вибачимо їх —

Ми все ж таки люди,

Приймемо як за своїх,

А там якось буде.

             Свято квітів

Вчора ми були на святi квiтiв,

Їх привезли від усього свiту;

Маки та магнолiї

Привезли iз Монголiї.

Гвоздики та конвалiї

Приїхали з Італiї.

Бiлоснiжнi лiлiї

Прибули із Бразилiї,

А тюльпани та троянди

Приїхали з Нiдерландiв.

Гладiолуси та айстри

Прибули iз Австрiї,

А ромашки  нiжнi, бiлi

Добиралися із Чилi.

І розкiшна орхiдея

Прилетiла аж з Кореї,

А красунечки жоржини

Приїхали з Аргентини.

Мiмози та пiвонiї

Припливли з Японiї,

А любисток та волошку

Скрiзь вирощують потрошку.

Ну, а гiлочка калини

Дозрiвала в Українi.

Гарне у нас свято,

Радостi багато!

                  Мрiї

Не така вже й рiдкiсть —

Як прикриєш вiї,

То нахлинуть звiдкись

Дивовижнi мрії.

           І летиш за ними

           Високо за хмари,

           Де вiдсутнi зими,

           Де веснянi чари.

Де живуть як сестри

Лихо з добротою,

І не треба нести

Хабара з собою.

           Там немає бiдних,

           Не хизує розкiш,

           Вам, неначе рiдним,

           Дають, що захочеш.

Там поля зеленi,

Квiтiв вiзерунки.

Тобi повнi жменi

Насиплють дарункiв.

           І тебе це диво,

           Що не знає краю,

           Нiжно i звабливо

           Млiстю огортає.

                 Свiтанки

Свiтанки рожевi, обрiї чистi,

Небо у барвах, неначе в намистi.

Скоро вже з'явиться сонячний промінь,

Тихий, ледь-ледь наростаючий, гомiн.

Земля оживає в ранкову годину,

Обличчя вмиває у срiбних росинах.

Немов соромливо i якось несмiло

З'являється сонця краєчок бiлий.

Зразу ж тепло над полями майнуло,

Нiжно, легенько обличчя торкнулось.

Іди смiливiше, тебе вже чекаєм,

Свiти яскравiше над батькiвським краєм.

І вийшло-таки, i засяяло сонце

Та заглянуло до мене в вiконце.

           Долонi

Ляжуть легко на скронi,

Наче крильця пташини,

Твої теплi долонi

Й мене втома покине.

Буде затишно й тихо,

I забудуться болi,

Кудись дiнеться лихо,

Зникнуть сутiнки в полi.

І не треба спiшити

Забирати долонi,

Дуже хочеться жити

У п'янкому полонi.

Лiпше потiм, колись,

Як вгамуються звуки,

Пiдiйди, нахились —

Я вiзьму їх у руки.

І теплом їх зігрію,

Своїм подихом легким,

Як останню надiю,

Як бажання далеке.

           Вишня

Розквiтає вишня —

Чарiвна, красива.

Розквiтає пишно

Наче справжнє диво.

Вишня моя, вишня

Розцвіла на славу —

Мрiя ти колишня,

Пишна й кучерява.

Я до тебе, вишня,

Думкою полину,

Коло тебе, вишня,

Посиджу спочину.

А пiдвечiр мила

На подвiр'я вийшла,

Голову схилила,

Наче тая вишня.

Бiля дому стала,

Нiжно посмiхнулась,

Тихо привiтала

Й молодiсть вернулась.

         Вечори

Де тії теплi вечори,

Похилi верби над водою,

Костер на березi горить,

Навколо нього ми юрбою.

        Лунає смiх, веселий гомiн,

        Тиха мелодiя знайома.

        Щось потягло мене на спомин,

        Давно, давно не був я вдома.

Повiтря тепле, млiсть приємна,

Душа для радостi вiдкрита,

Ледь чутно шепiт твiй таємний,

Природа спокоєм повита.

        Дихнув легенький вiтерець,

        Вогонь в кострi повеселiшав,

        І радiсть молодих сердець

        Нас розтривожила ще бiльше.

Плеснула риба у водi,

І крикнув птах десь недалеко.

Лiта веселi молодi,

Як тодi дихалося легко.

        Де тiї тихi вечори,

        Вернути б їх хоч на хвилину.

        На ставi лебiдь говорив

        Лебiдцi тихо щось приємне.

Костер спокiйно догорiв,

Тихої музики не чути.

Чомусь згадати захотiв

Те, що ніколи не вернути.

               Липа

Липа цвiте,

          ароматом дурманить,

Лiто пройде,

          зникне в туманах.

Чиста дорога

          стелеться легко,

Йде вiд порогу

          далеко, далеко.

Липа цвiте,

          цвiт її добрий,

Вiтер його

          несе десь за обрiй.

Мрiї летять

          високо в небо,

Тихе життя

          лине до тебе.

Десь вдалинi

          промiнь яскравий,

Добре менi —

          день був цiкавий.

Може й не те

          хвилює i манить,

Та липа цвiте,

          ароматом дурманить.

            Мандри

Через поле їхав,

Брiв через болото,

Не шукав я лиха,

Яке не збороти.

       Десь гуркочуть громи,

       Блискавки стрекочуть,

       Я ж лише додому

       Повернутись хочу.

Дорога далека,

Вже дощ накрапає,

Зелена смерека

Мене привiтає.

       А за нею скоро

       З'явиться домiвка,

       Вийде мати хвора,

       Усмiхнеться гiрко.

         Мереживо

Виглядало, стежило

З-за вiконця зранку

За мною мереживо

В росянiм серпанку.

Гiлочки сплелися

В срiбну павутину,

Неначе вдяглися

В чарiвну хустину.

Це посмiшка ясеня,

Що рiс бiля дому,

Величного красеня,

Весело якому.

Я барвисто-бежеве,

Схоже на серпанок,

Сонячне мереживо

Побачив пiд ранок.

              Силует

Це не картина, не портрет —

Я бачу, наче увi снi,

Ледь-ледь помiтний силует

Там, у далекому вiкнi.

Через прозору свiтлу штору,

Яку колише легкий подих,

Чудово видно все знадвору.

Який, цiкавлюсь я, там поверх?

Надворi вечiр, а там свiтло,

Не тiльки свiтло, мабуть, тепло,

А тут i холодно, i вiтер

Дощем в обличчя б'є нестерпно.

Десь скрипнули у тишi дверi,

Таксi майнуло вдалинi.

Навiть не знаю, де тепер я,

Й чи це насправдi, чи у снi.

Поки роздумував, вагався —

Іти туди, чи, може, нi,

Мiраж розтанув, заховався

Й погасло світло у вiкнi.

        Нiчого не буде

Коли зовсiм нiчого не буде,

Нi одного бажання,

І, здавалося, всi вже забудуть

Тi бурхливi вiтання.

Коли пiдуть далеко-далеко,

І затихне вже гомiн

Й пронесуться приємні та легкi,

Благодатнiї дзвони.

І пiдтримають їх ледве чутно

Голоси незнайомi.

Як же легко усе це забути —

І бажання, i втому.

Й там, де небо з землею зiйдеться

В одну лiнiю тьмяну,

Може мiсце маленьке знайдеться,

Його вкриють тумани.

Коли зовсiм нiчого не буде,

Лише пам'ять далека,

Лише сонце, дороги i люди

Й бiлокрилий лелека.

                  Муза

Сидiла муза, нудьгувала.

Не знала, де себе подiти.

Творцi, кому допомагала,

Загордували наче дiти.

        Вони про неї геть забули,

        Живуть у славi мерехтливiй,

        Тому крилом вона махнула

        І полетiла десь у вирiй.

Скажiть, письменники, поети,

Куди майстернiсть ваша ділась?

Де дiлися вашi портрети.

Може, до предкiв полетiли!?

        Без музи важко, важко дуже.

        Перо писати не бажає,

        Рука тремтить, неначе в стужу,

        Із неї пензель випадає.

А муза все собi лiтає.

Десь вештається по дворах.

Чом дома не сидиш, питають,

Гасаєш верхи на вiтрах?

        Ми падаємо на колiна,

        Ми просимо тебе — прийди,

        Без тебе пропадемо, згинем,

        Про нас забудуть назавжди.

Та її важко упросити,

Вона, як жiнка, вередлива.

Кокетство своє проявити

Не промине, бо все ж красива.

        Так що просiть її, молiтесь.

        Може, поверне, може, ні.

        Вона знайде, куди подітись,

        Спочивши там, у далинi.

                      Погляд

Ти не прийдеш нi в стужу, нi в спеку,

Не постукаєш тихо в вiкно,

Якщо погляд чужий i далекий,

І бажання вже згасло давно.

Якщо десь — за нiчнi горизонти 

Заховалась премхлива надія,

Заблукала в трясучих болотах,

І звідтіль тільки вітер повіяв.

Все ж, негоже у вiдчай впадати,

Тихо плакати в подушку мокру.

Може краще спокiйно чекати,

Й прислухатись до кожного кроку.

І коли уже зовсiм погасне

Найостання, слабенька надiя,

Добереться, прилине невчасно

Твоя стомлена, бажана мрiя.

Лiто

Ой як хочеться за мiсто,

Там, де гарно i де чисто,

Де веселощi та смiх

Й трави стеляться до нiг.

Там, за мiстом, на роздоллi

Ластiвки лiтають в полi,

Грає свiжiстю струмочок,

Там зозулi голосочок.

Там i сонечко теплiше,

І повiтря там чистiше,

Тож побiгли, не барiмосъ,

Дружно за руки вiзьмiмось.

Поки лiто ще панує,

Квiти на лугах малює.

        Колискова

Нiч надворi, тихо-тихо,

Свiтиться Чумацький Шлях,

Вiтерець навiть не диха

І не крикне в лiсi птах.

Понад рiчкою схилились

Верби вже немолодi,

Та на себе задивились

У чистесенькiй водi.

А за обрiєм, за гаєм

Стелиться туман додолу,

Звiдтiля сова гукає,

Кличе дiточок додому.

За горою, за курганом

Видно смужечку прозору,

Мабуть, сонце звiдти встане,

Але буде це нескоро.

А тепер усюди спокiй,

Царство тихих, нiжних струн.

Так що спати треба, поки

Спить за коминком цвiркун.

Спи, маленька моя доню,

Ляльку пригорни до себе,

Ангел сни твої боронить,

Я ж посиджу бiля тебе.

           Барабани

Ледве чутно, тихо, тихо

Звуки наростають.

Що несуть, добро чи лихо?

Доносяться й тануть.

Вони плинуть над горами,

Тайно проникають,

Мов невидимi тамтами

Десь далеко грають.

Ну, а потiм все гучнiше

Удари вiдчутнi —

Це не скрипки найчуйнiшi,

Не бренчання лютнi.

Тому слухай, просинайся,

Досить вже дрiмати,

Будь смiливим, не вагайся,

Йди їх зустрiчати.

Бо гримлять вони, лунають

Щиро, без обману,

Прямо в душу проникають 

Життя барабани.

          Портрет

Висів в куточку на стіні

Невідомо чий портрет,

І не розгледіти в тіні,

Хто там — учений чи поет.

Мабуть, не дуже важний чин,

Бо в рамці був простенькій,

І не вдоволений він тим,

Що вигляд мав бідненький.

Й бурчав розгніваний портрет

Із вечора до ранку —

Йому би золотий багет,

А не сіреньку рамку.

Йому здавалося, ніхто

На нього і не гляне,

Хоч мав він модненьке пальто

І личко мав рум'яне.

Та, схоже, що його почули,

І в святкову днину

Зняли з гвіздка й одягнули

В золоту ліпнину.

Висить сяючий багет

У різній ліпнині,

А що в ньому ще й портрет,

Не помітиш нині.

         Мелодiя

Десь мелодiя звучала

Чиста i зваблива,

Наче в гостi зазивала

Тихо, соромливо.

Надворi пора вечiрня,

Затишно, спокiйно,

І нас вабить неймовiрно

Мелодiя мрiйна.

І потягнемось думками

Туди, аж за обрiй,

Золотими там руками

Справи роблять добрi.

Буде хороше нам, гарно,

Там зорi сiяють,

Нас не кривдитимуть марно,

Скрипки нам заграють.

Тож нехай вона звучить,

Звучить, не змовкає,

З нею радiснiше жити,

Душа спочиває.

               Нарештi

Нарештi нiкуди спiшити,

Не треба на зорi вставати,

Можна спокiйно, тихо жити,

Iз-за дрiбниць не нервувати.

Хочеш — подайся аж за обрiй,

Та перевiр — де там межа.

Кросворда вирiшити спробуй.

А хочеш — напиши вiрша.

Свобода! Хай живе свобода!

Як хочеш, так собi вчиняй —

Хоч головою кинься в воду,

Хоч душу Боговi вiддай.

Але чому щемить на серцi,

І чому хочеться так жити?

Як вiдчуття подiбне зветься,

І що робити з ним, скажiте?

Руки чiпляються за справу,

І не потрiбнi спiвчуття.

Не треба нi ганьби, нi слави!

Невже скiнчилося життя?!

Нi, я ще вийду на дорогу,

Я ще чудово почуваюсь,

Я ще вiзьму бика за роги,

Або ще краще — закохаюсь!

                 Марево

Десь був я вчора, точно був,

Але де саме — не згадаю.

Чомусь я раптом все забув,

Чому так сталося — не знаю.

        Може, не те щось вчора з'їв я,

        Ходив кудись, куди не треба?

        На мене впала амнезiя,

        Так раптом впала, нiби з неба.

Тепер сиджу, наче в туманi,

І мене трусить, мов гарячка.

Якого випив я дурману,

Яка вчепилася болячка?

        Здається, щось пригадую,

        Нiби броджу я темним лiсом

        Не бачу стежки — падаю,

        Ще й комарнi кругом до бiса.

 Кудись все падаю, лечу,

Куди несе мене, гадаю,

Лечу донизу i кричу,

Насправдi, не кричу — волаю!

       Та хтось полiт мiй зупинив.

        Хто врятував мене — не знаю,

        А коли очi я розкрив —

        Бачу кондуктора трамваю...

І тут, нарештi, я збагнув,

Чому верзлося менi рiзне —

В трамваї їхав i заснув,

Їхав з вечiрки дуже пiзно.

               Далечiнь

Погляд за обрiй далеко полине,

Де небо на землю лягло.

Може стомилося, хай вiдпочине,

Витре спiтнiле чоло.

Там далечiнь, там тендiтна надiя,

Стеляться трави пахучi,

Думаю, там заховалася мрiя,

Мрiя бажана, жагуча.

Тягнеться думка туди невблаганно,

Що ж, пiднiмуся й пiду,

Хай i далеко, хай, може, марно,

Все ж, про що мрiяв, знайду.

А далечiнь все вiд мене тiкає,

Ховається десь за горами,

Але iду я, уперто шукаю

Те, що губилось роками.

Мрiя далека, щастя примарне,

Чом ви такi невловимi?

Мабуть, даремно вони мене манять,

Тихi, бажанi, незримi.

                   Зiрка

В небi нiчному падала зiрка,

Важко одному, сумно i гiрко.

Слiд залишила, впала на землю,

Жила, свiтила, а тепер — темно.

Жила, свiтила, давала надiю —

Виростуть крила, душу зiгрiю.

Може, повернешся, може, прилинеш,

Може, посвiтиш менi ще хвилину.

Ти хоч маленька була, ледь помiтна,

Тиха надiя, мрiя привiтна.

Навiть не знаю, як тебе звали.

Де ти блукаєш, де ти упала?

Можна б пiти i тебе пошукати,

Допомогти тобi, привiтати.

Свiтло твоє в небi нiчному

Радiсть несло всьому живому.

Але мовчить зiронька мила,

Що ж, вiдпочинь, ти заслужила.

                Куди йде?

Іде кудись, куди iде,

Мабуть i сам того не знає,

Кругом магнолiя цвiте,

Іде, уваги не звертає.

        По свiжiй росяній травi

        Ступає босими ногами.

        Ледь чутно гомiн на зорi,

        Туман дрiмає над лугами.

Ось день минув, пора вечiрня —

На обрiї червона смуга,

Її прощальне палахтiння

Наводить нестерпиму тугу.

        Назустрiч вiтерець дихнув,

        Приємна свiжiсть промайнула.

        Вiн, схоже, також це вiдчув —

        Обличчя посмiшка торкнула.

Навкруг iмла володарює,

Сова десь поруч загукала,

Вона в цю пору вже полює,

І, мабуть, бiдна, заблукала.

        Нiч зорями укрила небо,

        Природа тихо спочиває,

        Вже б зупинитись йому треба,

        Та вiн iде, куди — не знає.

Куди крокуєш, зупинись,

Не поспiшай так! Обережно!

Мабуть, байдужий вiн якийсь,

Або закоханий безмежно.

                 Степ

Степ широкий, степ без краю,

Вiтри-суховiї

Над тобою пролiтають,

Сонце тебе грiє.

В небесах орел кружляє,

Розмахнувши крила.

Твої трави нагинає

Невiдома сила.

Степ чудово пам'ятав

Печенiзьке горе,

І татарський кiнь топтав

Його тiло хворе.

Бачив битви вiн жорстокi,

Дзвiн шабель козачих,

Знав вiн спокiй i неспокiй,

Усе в життi бачив.

І на ньому залишались

Незлiчимi рани,

А вже потiм насипались

Високi кургани.

Тож, побачивши в степу

Курган, зупинися,

На хвилинку зупинися

Й низенько вклонися.

           Заметіль

Новорiчна заметiль

Не стає кружляти,

На вулицю захотiли

Вийти погуляти.

Ватагою гомiнкою

Вибрались на волю

І помчали ми юрбою

По білому полю.

Снiг кружляє, б'є у очi,

Чистий i прозорий,

Вiн пограти з нами хоче

В нiч цю неповторну.

Смiх i гам нас зiгрiвають,

І повiтря нас п'янить,

Новий Рiк ми зустрiчаєм —

Радiсна, казкова мить.

              Сяйво

Із простору проникає

Таємниче диво,

До нас лине, поспішає

Сяйво мерехтливе.

Його струменi яскравi

Розмалюють ночi.

Я барвистiї заграви

Побачити хочу.

Щоб це диво угледiти,

Чути його голос,

Не потрiбно десь летiти,

Їхати на полюс.

Лиш уважно придивляйся

У далечiнь неба,

І розкрийся, не ховайся —

Боятись не треба.

Сяйво світить довго, довго

Через срiбнi дверцi,

Доторкнутися б до нього,

Вiдчути би серцем.

           Книга

Йдучи на роботу рано —

А була вiдлига,

Побачив, що пiд парканом

Валяється книга.

Таки не полiнувався,

Пiдняв, i не марно,

Я безмежно здивувався —

Книга була гарна.

Забруднилася, звичайно,

Та це не важливо,

Кожна книга, наче тайна,

Наче справжнє диво.

I хоч треба поспiшати,

Робота ж чекає,

Я почав переглядати,

Чому, й сам не знаю.

Чимось нона захопила

Всю мою увагу,

Зачепила, вiдродила

До читання жагу.

І гортаю сторiнки,

Шелест їхнiй чую,

Відшукав у нiй думки,

Що мене хвилюють.

                   Течія

Тече течія у водах життєвих

Туди, де краї красиві, звабливі.

Вона своє русло знає чудово,

Не зверне нікуди, до всього готова.

Якщо попадуться високі пороги,

Обійде їх легко без допомоги.

Кожен старається в неї ступити,

Бо з течією легше прожити.

А хто проти неї піти намагнеться,

Потрапить в біду, назад не вернеться.

Ідуть проти течії тільки герої,

Ох і хлебнуть вони долі гіркої.

                Зима

Через широкi ручаї,

Через далекi перегони,

Через поля, лiси, гаї

Доносяться зимовi дзвони.

І дуже скоро, може й нинi,

Зима присяде на порозi

Й спита, в якiй ти одежинi,

Як готувався до морозiв.

І ще спитає, що робив ти

У теплу безтурботну пору.

Готовий ти її зустрiти,

Уже прибрав смiття iз двору?

А може, ти байдикував

І лiнувався, не дай Боже,

Щодня пiд грушею лежав,

Марнуючи тi днi погожi?

Тепер тримай суворий iспит

Перед морозами вiч-на-вiч.

Чи ти дотримувався iстин,

Не вiдкладав роботу на нiч?

Стоїш, понуривши голiвку.

Чи готував ти лiтом сани,

Може, забув цю поговiрку?

Ну що ж, тримай тепер екзамен!

               Мрійник

Плекав я надію

На краще майбутнє,

Що поле засію

Й зроблю ще щось путнє.

         Літав собі в хмарах,

         Де чиста дорога,

         Там не спіткнутись,

         Не стомляться ноги.

Можливо й на гору

Десь мрія закине.

Далеко від двору

Думка полине.

         Приємно літати

         У просторі неба —

         Нічого не знати,

         Нікого не треба.

Десь там, унизах

Я залишив проблеми,

А тут, в небесах

Я в полоні богеми.

         Але, щоб засіяти

         Поле, то треба

         Спуститись на землю

         Із мрійного неба.

               Дзеркало

 

Прокинувшись, я умився,

За бритву узявся,

У дзеркало подивився —

І перелякався!

         Десь емоцiї подiлись,

        Обличчя у плямах,

        Чомусь очi посiрiли,

        Як в старої дами.

Справдi, краще не дивитись

В те дзеркало кляте.

Йому б тiльки те робити,

Що все викривляти!

         Можу зморшки пiдтягнути,

        Помiняю масть я,

        Та боюсь, що обманути

        Дзеркало не вдасться.

Вже й не знаю, що робити,

Кому пожалiтись.

Може, дзеркало розбити

Й бiльше не дивитись?

         Невже всi на свiтi бiди

        Вiд шматочка скельця?

        Свiт за очi десь поїду,

        Вiдiрву вiд серця!

Тепер дзеркало у хатi

Нiчого й шукати,

Досить уже хвилюватись,

Досить нервувати.

                       Вiтер

Гуляє вiтер на просторi,

Гуляє вiльно, безтурботно,

Вiн прилетить до твого двору,

Якщо не замкненi ворота.

       Вiн легко вдарить у вiконце

       Тонкою гiлкою калини,

       Хмаринкою прикриє сонце,

       Побешкетує i полине.

Весняний вiтерець теплом

Зiгрiє тiло твоє й душу,

Здiйме волосся над чолом,

Зашелестить листом на грушi.

       А влiтку вiн, як нагорода,

       У спеку прилетить, як чудо,

       Майне на тебе прохолода,

       Найкращi враження розбудить.

І осенi потрiбен вiтер,

Вiн охолодою поманить

Та принесе тобi привiти

Дощiв холодних і туманiв.

       Ну, а коли в зимову пору

       Непосидюча завiрюха

       Навiдає до твого двору

       Та приморозить тобi вуха,

Ти не ховай свого обличчя

Та не вбачай в цьому бiди,

І коли вiн тебе покличе,

То, не роздумуючи, йди.

            Лихо

Ішло манiвцями,

Пробиралось тихо,

Скучивши за нами,

Непрошене лихо.

       І нiхто не знає,

       Де воно там бродить,

       Його не чекають,

       Та воно приходить.

Ти багач, чи бiдний,

Чемний, чи ледащо,

Та його вiдвiдин

Не минеш нiзащо.

       Воно тебе знайде,

       Не втечеш нiколи,

       Непомiтно зайде,

       Сяде бiля столу.

Ну що з ним робити,

Як договоритись,

Може, заплатити,

Може, вiдкупитись?

       Але нi, не пробуй,

       Хабара не вiзьме,

       В нього таке хобi —

       Куди хоче лiзе.

Та не сумуй дуже,

Ти даремно плачеш,

Бо без лиха, друже,

Й добра не побачиш!

                  Дзвiн

Долинає вiн десь iздалека,

Лине над полями i мiстами,

Не гучний, не хворобливий клекiт —

Тихий дзвiн проноситься над нами.

      Вiн блукає мiж дерев високих,

      У вiкно загляне соромливо,

      Промайне туди, де вiчний спокiй,

      Де промiння сяє мерехтливе.

Де стоїть над тихими житами

Ледь помiтний на зорi туман,

Легко промайне помiж хатами,

Залишивши благосний дурман.

      Десь затримається на одну хвилинку,

      Наче забажав перепочити,

      Наче загубив свою стежинку,

      Без якої важко йому жити,

Але швидко, наче схаменувшись,

Знову попливе понад ставами,

Нiби втому iз чола змахнувши

Бiлими легкими рукавами.

      I хай лине, хай приносить втiху

      Всiм, кого зустрiне на дорозi,

      Всiм, кому сьогоднi не до смiху,

      Хто пiднятись iз колiн не в змозi.

Його тихий i спокiйний голос

Заспокоїть душу, заколише,

Розповсюдить благодать навколо

Й нас уже нiколи не полише.

                        Вечiр

Приходить вечiр, все навкруг стихає,

На небосхил зiйшла iмла багряна,

В полях пташиний клекiт завмирає,

Лежить покосами трава духмяна.

Заходить сонце у свою хатину.

Йому також пора вiдпочивати,

Схилити голову на пухову хмарину,

Закрити очi, i спокiйно спати.

Стемнiло зовсiм, засина природа,

У темрявi гуляють свiтлячки,

На землю вже лягає прохолода,

В озерах вже не крякають качки.

А ось i мiсяць виглянув з-за хмари,

На травах заiскрилася роса,

Нiч розповсюдила довкола свої чари.

О, Господи, яка кругом краса!

Нехай спочинуть i лiси, i гори,

Хай спить натруджена за день земля,

Бо нiч коротка буде, i вже скоро

На горизонтi з'явиться зоря.

                    Час

Спливає час, пливе й пливе,

На нас нiскiльки не зважає,

Як хоче, так собi й живе,

І дозволу не запитає.

Вiн може обiйтись без нас,

Хоч вiн один, а нас багато.

Вiн незалежний, бо вiн — час,

І нам його не наздогнати.

Але не можна нам без нього,

І, схоже, вiн це добре знає,

Тож не пробачить нам нiчого,

А нам його не вистачає.

За щоб не взялися, все мало

Часу, добавити б хоч трошки,

Та вiн пливе, пливе зухвало.

Може, звернутись до ворожки?

Але ворожка не поможе,

Та i навiщо ворожити?

Сваритися iз ним негоже,

Треба iз часом в мирi жити.

Треба у ногу крокувати,

І хоча важко, але все ж

Навiть на мить не вiдставати,

Бо потiм не наздоженеш.

                Банальностi

Десь цiкавi та повчальнi

                        подiї, прекраснi,

А тут слухаєш банальнi

                        речi, несучаснi.

Там реальнiстю дивують —

                        наївнi, як дiти,

Тут кричать, i їх не чують.

                        Ну, куди з цим дiтись?

Де реальнiсть, де банальнiсть —

                        важко розiбратись.

Треба знизити тональнiсть

                        й вiдправитись спати.

Та прокинувшись, ти знову

                        у нудьгу поринеш,

Й остогидлу її мову

                        сприймеш, не вiдкинеш.

Що робити i де взяти

                        всього, чого хочемо ми?

Новизною здивувати,

                        словами пророчими.

Бо слухати банальностi,

                        як такi — банально,

Уникнути ж реальностi

                        майже нереально.

                   Сторiнки

Гортаємо сторiнки

Одну за другою,

Наче прожитi роки

Встають чередою.

       Вже пожовклi, ледь потертi,

       Чорнила розмитi,

       На них роздуми вiдвертi,

       Смутком оповитi.

І дитинство там, i юнiсть,

Як давно те було,

Між собою перетнулись

Й канули в минуле.

       А тут молодiсть i зрiлiсть,

       Плани незбагненнi,

       На листочках цих зустрiлись

       Мрiї нездiйсненнi.

Все ж приємно їх листати,

Бо дещо й здiйснили —

Хоч людьми зумiли стати,

Не даремно жили.

       Хтось отримав нагороди,

       Бюст на батькiвщинi —

       Непогана теж нагода,

       Щоб радiти нинi.

Й таки вiрю, що нам з вами

Не до вiдпочинку,

Ми напишемо з роками

Ще свiжу сторiнку.

            Що трапилось?

Гула чомусь схвильовано юрба.

І що ж їх так розхвилювало,

Що зацiкавило їх там, бiля стовпа

Й настільки здивувало?

До них приєднувались iншi.

Може, їм зранку нiде дiтись,

Чи, може, снiг побачили торiшнiй?

Хоча надворi зараз лiто.

Я проштовхався до стовпа

Й також не менше здивувався —

Чорненький цуцик пiд ним спав

І увi снi теж посмiхався.

Почувши гамiр, вiн проснувся,

Зиркнув на нас веселим очком,

На iнший бiк перевернувся,

Гавкнув тоненьким голосочком.

Немов хотiв усiм сказати:

— Невже вам нiчого робити?

Не заважайте менi спати,

Дайте маленькому спочити.

І, справдi, розiйшлась юрба,

Продовжуючи посмiхатись.

Це дуже добре, що ми здатні

Такiй дрiбницi дивуватись.

         Місто нічне

Місто нічне

Уже затихає,

        Десь пролунав

        Гуркіт трамваю.

Рекламні вогні

Яскраво палають,

        Десь в далині

        Музика грає.

Вікна у домі

Весело сяють.

        Де там, в якому

        На мене чекають?

У небі з-за хмари

Місяць з'явився,

        Тож мій ліхтарик

        Мені не згодився.

Тіні від місяця

Довгі лягають,

        Теж перед сном,

        Мабуть, гуляють.

Ходжу, прогулююсь,

Рано ще спати,

        Можна іти собі,

        Не поспішати.

                   Не вибачай

Не вибачай, якщо роки минули,

І згасли вередливі, тихi звуки,

Якщо вiтри полями промайнули

Та зовсiм опустилися вже руки.

Хай буде так уже, як вiдбулося,

Хай пам'ять заспокоїться, розтане. 

Розкiшне вже посивiло волосся

Й бажання кудись ділося примарне.

Можливо, там, у тих краях далеких

Усе вiдбулось бажано й красиво —

І дзвiн дзвонив, i журавлиний клекiт

Проносився над вербами журливо.

Можливо, там звучав дитячий смiх,

І тихий гомiн линув вечорами.

Все ж не бери, прошу, на душу грiх,

Не залишайтесь вiчно ворогами.

Однаково, що було — не повернеш,

Не морщ своє у вiдчаї чоло,

Ти не зiгрiєшся від того, лиш замерзнеш.

Вiзьми i вибач, що б там не було.

               Парасолька

Якось раптово дощик хлинув,

Пiшов неначе iз вiдра,

Прорвало в небi десь щiлину,

Бiжить, радiє дiтвора.

           

Дорослi також не злякались,

Бо дощ веселий, теплий, лiтнiй,

Пiд парасольки заховались

І теж радiють, наче дiти.

Нехай вiн льє, нехай помиє

Дома, дороги, тротуари.

Дерева й квiти теж радiють

Чудовим струменям iз хмари.

Менi би також заховатись,

Бо мокра геть уся футболка,

Бачу — на лавочцi лежить

Кимось забута парасолька.

Спасибi вам, хорошi люди.

А ось мiй дiм, моє вiконце.

Я хоч намок, та так вже й буде,

І цiй спасибi парасольцi.

               Вітражі

Чудодійні вітражі,

Кольором заграйте.

Хто придумав вас, скажіть,

Секрет передайте.

Лиш легенько доторкнеться

До вас промінь сонця,

І заграють диво-скельця

На вашім віконці.

І палаци, і собори

Дружать з вітражами,

І з середини й знадвору

Пишаються вами.

Ваші вікна мають чари,

Розмовляють з нами

Й відвертають навіть хмари,

Що пливуть над вами.

Різнобарвні вітражі,

Ваші срібні дверці

Відкривають нам доріжки

До самого серця.

            Карусель

Кружляємо, кружляємо

На ланцюговiй каруселi,

Над липами лiтаємо

Щасливi, радiснi, веселi.

Лунає музика бравурна,

Морозиво, коктейлi, пиво,

Вiдпочиваємо культурно,

Недiля нинi — просто диво.

В обличчя дуне вiтерець,

Скуйовдить над чолом волосся,

Схвильоване биття сердець —

Ми мрiяли, i це збулося.

А карусель, мов навiжена

Кружляє швидко, без зупину,

Ти гарна, наче наречена,

Нам не забути цю хвилину.

Кружляй, кружляй же, карусель,

І нi на мить не зупиняйся,

Запам'ятаємо цей день,

Бо вiдпочинок — таки вдався!

                Iлюзiя

Десь таємниче, десь у нетрях,

Ховаючи лице таємне,

Живе закохана у ретро

Iлюзiя крихка, незрима.

       І хоча мешкає далеко,

       Але про нас не забуває,

       I чи у стужу, чи у спеку

       Все ж з'явиться і привiтає.

Вона замiнить вам майстерно

Все справжнє, чим живе людина,

Посiє непророслi зерна,

Оманливою стане днина.

       Вона, як марево в вiкнi —

       Неначе є, та все ж немає,

       Немов видiння увi снi,

       На струнах таємничих грає.

І хоч несправжня, хоч примарна,

Та все ж потрiбна, душу грiє,

Проникне глибоко, безкарно

Й там жеврiє i променiє.

       А може геть її прогнати,

       Щоб не дурила так нахабно,

       Навiк забути, не згадати?

       Та нi, прийде тихенько, звабно.

Бо вона родом iз вельмож —

I гордовита, i безлика.

Мабуть, життя наше також,

Як та iлюзiя велика.

               Гiлка

За вікном загуркотіло,

Потемнішало надворі,

Дощик припустив несміло,

Напливають думи хворi.

У вiкно щось незбагненне

Вигляда з надвору.

Погляд жадiбний, шалений.

Що це за потвора?

Захотiлось вiдвернутись,

Утекти подалi,

Та несила й ворухнутись,

Щоб взути сандалi.

Закричав iз переляку,

Бо-таки злякався,

Розбудив свого собаку,

Той гавкати взявся.

Тут я встав i схаменувся,

На вiкно поглянув,

I, нарештi, посмiхнувся,

Прийшовши до тями.

То лиш гiлка за вiкном

Сюди заглядала

Й мене на нiч, перед сном

Геть перелякала.

             Рейки

Пролягають кудись рейки

У небаченi краї,

Легкi, гарнi та рiвненькi,

Наче помисли мої.

Поведуть вони у мрiю,

Яку я плекаю.

Може все-таки зумiю,

І там вiдшукаю?

Ведiть, рейки, ведiть швидше,

Бо вже зачекався.

Там i бiльше, там i ширше,

Я би там зостався.

Якщо вам кiнця немає,

Я теж зрозумiю,

Поїдемо, погуляєм,

Ми усе зумiєм.

            Струна

Бринить натягнута струна,

Вона i плаче, i смiється,

Вона звучить, живе вона,

Де тiльки сила в нiй береться.

Звучить натягнута струна,

Мелодiя до серця лине,

Хай чує рiдна сторона

Звучання лагiдне, приємне.

Чарiвнi звуки попливуть

Десь над хатами, над полями.

До нас у гостi їх позвуть,

Вони присядуть помiж нами.

І разом за одним столом

Пiдхопимо їх, заспiваєм

Й полине пiсня над селом,

Над благодатним нашим краєм.

                  Дощi

Щось дуже небо просльозилось,

Тече, немов крiзь решето,

Воно, напевно, розiзлилось.

Хто ж провинився нинi, хто?

Ще вчора сонечко сiяло,

На серцi радiсно було.

А що ж сьогоднi таке сталось,

Звiдкiль нахлинув цей циклон?

Накидки, зонтики, плащi

Сьогоднi мають нам згодитись.

Якщо вже йдуть такi дощi,

То треба якось боронитись!

Калюжi хлюпають, смiються,

Вони обожнюють негоду.

Звiдки дощi такi беруться?

Хто наврочив таку погоду?!

Iдуть дощi? Нехай дощить,

В негоду можна бути дома,

Тут затишно, камiн горить,

І книжка у руках знайома.

           Що зi мною?

Все валиться з рук,

За що б я не взявся.

День якось зранку

Менi не задався.

       Вуха заклало,

       Десь рохкають свинi.

       Що з моїм настроєм

       Коїться нинi?

В очах моїх темно,

Важкiсть пiд серцем.

Все ж я даремно

Пив оту з перцем!

       Руки трясуться,

       Зморщена шкiра.

       Глянув на вулицю —

       Мокро i сiро.

Гидко на себе

В скельце дивитись!

Нi, таки треба

Менi похмелитись.

          Нам так здавалось

Чому не знаю, та здається,

Що все, що було колись — краще,

Бо сонце вже не так смiється,

І солi пуд уже поважчав.

        Чомусь хода була жвавiша,

        Не було скрипу у колiнах,

        І слух, i зiр були гострiшi

        Й приємнiшим був запах сiна.

Здається, люд був веселiшим,

Вечiрки, танцi, походеньки.

У дзеркалi — лице милiшим,

І краще на гiтарi бренькав.

        І голод, й холод не лякали.

        Чи справдi так, чи нам здається?

        Ми всі тоді чомусь вважали,

        Що пречудово нам живеться.

Нi, не повiрити вам зараз

Того, що з нами вiдбувалось.

А все, що ми вам розказали,

Всього лиш молодiстю звалось.

               Блискавка

Опустились сутiнки на землю,

Тiнi страхiтливi виступають,

Куди глянеш — безпросвiтно, темно,

Лиш ворони вдалинi лiтають.

Їхнi силуети над хатами

Лиховiснi думи навiвають.

Що за кара нависа над нами?

Чим ми провинилися, не знаю!

Де би заховатися, заритись,

Де знайти притулок серед ночi,

Голову до кого прихилити,

Чим прикрити небайдужi очi?

Раптом тьму розрiзала ножем

Блискавка, осяявши довкола.

Загримiло, линуло дощем

Й вiдродилось пересохле поле!

                 Березень

На весну сонце повернуло,

І тут нiчого не змiнити,

Пора холодна промайнула,

Теплом майбутнiм треба жити.

       Десь за далекими лiсами

       Вже жеврiє, хоча й зарано,

       Там молодими голосами

       Звучить мелодiя весняна.

А на зорi за горизонтом,

Не за красивi оченята,

Готується вiдкритим фронтом

Нас березень в полон узяти.

       І таки вiзьме, ми не проти,

       Опiр не будемо чинити,

       Ми вiдчиняємо ворота,

       Йди, березню, до нас пожити.

У нас накритi вже столи,

Вже приготовленi пенати,

Ми все зробили, що змогли,

Приходь же, березню, на свято.

       У нас ти зможеш вiдпочити,

       Зiгрiєш всiх своїм теплом,

       Скiльки захочеш, будеш жити,

       В нас досить мiсця за столом.

 Ми впевненi, що так i буде,

 Нас холоди таки покинуть

 Й невiдворотно, наче чудо,

 Веснянi днi сюди прилинуть.

                    Вiзерунки

Прокинувшись, поглянув у вiкно,

Але що робиться надворi, не побачив,

Бо вiзерунками покрилося воно —

Попрацював вночi хтось неледачий.

      Пора зимова iнколи приносить

      Казковi, дивовижнi подарунки,

      Не тiльки завiрюхи та морози,

      А ще й на склi застиглi вiзерунки.

Якщо уважно, пильно придивитись,

Побачиш скелi дивнi, крутогорi,

Дерева, срiбним iнеєм покритi

І кораблi у затвердiлiм морi.

      А ось, на самiм краєчку вiконця —

      Зима тут, мабуть, довго чаклувала,

      Я бачу срiбнi вiзерунки сонця,

      Але й цього здалося їй замало.

Бо як не здивуватися уявi,

З якою нона старанно, сумлiнно

Квiти дивовижнi i яскравi

Малювала пензликом чарiвним.

      Це схоже на казковий вернiсаж,

      Де мої вiкна, мов шедеври справжні,

      Ось по дорозi їде екiпаж,

      А в ньому — пани сидять поважні.

Я дуже щиро дякую зимi,

Я оцiнив таланта її силу,

Що за одну лиш нiчку на вiкні

Вона такого дива натворила.

                   Давайте...

Давайте вiзьмемось за руки,

Згадаємо про все, що було,

Про нашi мрiї, нашi муки,

Що пам'ятаєм, що забули.

       Давайте сядем за столом,

       Нальєм по келиху i вип'єм,

       І п'янi, до чола чолом,

       Запалим душі смолоскипом.

Давайте вийдемо надвiр,

І видехнем на повнi груди.

Якщо не вiрив, то повiр,

Якщо не було, то ще буде.

       Давайте глянемо на небо,

       І не навмисне, просто так.

       Може, нічого нам не треба,

       Нi визнання i нi вiдзнак.

Давайте плинемо у вирiй,

Туди, де сокiл не лiтав,

Нашi бажання будуть щирi.

Буде високою мета.

       Давайте вискажемо правду,

       Хоч неприємну, але все ж

       Ударимо, наче в кувалду,

       Отримаємо все без меж.

Давайте сядемо, нарештi,

Подумаємо, як i де,

Не будемо такi безпечнi,

Бо час невпинно кудись йде.

                  Осінь

Осенi дуже пощастило,

Її чарiвну, тиху мову

І рiзнобарвнi її крила

Хочу згадати нинi знову.

Згадати синiї тумани,

Роси ранкову прохолоду,

Дерев багряную оману,

Озер її цiлющу воду.

Далекi крики журавлинi

І спокiй переспiлих трав —

Усе згадалось менi нинi,

І дуже добре, що згадав,

Бо як її не оцiнити —

Чудесну благодатну пору,

Дощами теплими омиту,

Яка прийшла до мого двору.

Вона пройдеться легким кроком

По листя жовтого перинi,

Погляне нiжно, ненароком

На горизонти синi-синi.

         

           Новий день

Десь жеврiє уже зоря

І гомiн тихий долинає,

Теплом повіяло здаля —

Це новий день усiх вiтає.

За ним, як завжди, прийде сонце.

І як щодня у ранню пору

Постукає вiн у вiконце,

Заглянувши до нас знадвору.

Будемо дверi вiдчиняти,

Бо треба ввiчливими бути

І його щиро привiтати,

Повiтря свiжого вдихнути.

І мати будемо надiю,

Що зможемо цей день прожити

Як i задумали, й зумiєм

Усе, що мрiяли, здiйснити.

Так що приходь до нас, чекаєм,

Приходь до нашого порогу,

Вiд серця щирого вiтаєм

Тебе, як гостя дорогого.

                 Межа

Якщо не перейшов межу,

Якщо тебе щось зупинило,

Тодi я, брате, так скажу —

Тобi безмежно пощастило.

Звичайно, й за межею можна

І смачно їсти, м'яко спати,

Але тодi за днину кожну

Потрiбно вже вiдповiдати.

Ну що за вигадки? — нам скажуть, —

Де та межа? Її ж не видно.

На яких мiрах її важать?

Та годi вже, бо аж огидно

І слухати цi небилицi!

Якщо межа ота iснує,

То нам цiкаво подивиться

Яка вона, i з чим межує!

І все ж, панове, доведеться

Над цим подумати, бо знаю,

Межа ця совiстю зоветься,

Вона чи є — чи вже немає!

              Човен

Пливе кудись човен,

Куди й сам не знає,

В ньому людей повно,

А щастя немає.

        Веслярi втомились

        Вiд працi важкої,

        Голови схилились

        Вiд долi сумної.

Куди їм прибитись,

Хто на них чекає?

Можна загубитись —

Нiхто й не згадає.

        Океан без краю,

        Вiн не пожалiє,

        Бо жалю не знає,

        А вiтер все вiє.

Вiтрила порвались,

Хвиля накриває,

Всi перелякались,

Сил бiльше немає.

        І все ще б нiчого,

        Але дуже скоро

        Мiж людьми у човні

        Почались роздори.

Схиляється влiво

Одна половина,

Друга хилить вправо —

Нещасна година.

        Кричали, сварились,

        Човен розхитали,

        Зрештою, побились,

        Весла поламали.

Що як раптом човен

Та навпiл розiрве?

Тодi всi потонуть —

І правi, i лiвi!

        Маємо надiю —

        Вони схаменуться,

        Усе зрозумiють,

        І чвари минуться.

Уже берег близько,

Стихiя затихла,

Не впадемо низько —

Закiнчиться лихо!

                        Апостол

Ми йдемо собi спокiйно, крокуємо в ногу,

Нам суворi поводирi вказують дорогу.

Нас ведуть, вони все знають, бо вони найкращi,

Як накажугь — не вiдступим нiкуди, нiзащо!

Цю дорогу ми пройдемо, навiть як умремо,

Нi на крок вiд неї вбiк ми не вiдiйдемо!

Ми подiбнi мiж собою, схожi, як стовпцi,

Кожен з нас iде з киркою у правій руцi.

Все прекрасно, все чудово, всi ми розумiємо,

Що сказати хоча б слово проти не посмiємо.

Нас отак виховували і так нас навчали —

Все робилося для того, щоби ми мовчали.

Але раптом серед гурту, грiх навiть сказати,

Об'явивсь оригiнал, й ну протестувати.

Що за диво, як не сором, і як це вiн смiє

Iти проти тих колон, де прапор майорiє!

Геть його, травiть хортами, у тюрму саджайте,

І бiльшiстю голосами його проклинайте!

Але стiйте, подумайте, на мить зупинiться,

Може те, про що вiн каже, всiм нам знадобиться?

Але де там, ату його, у закриту зону,

Хай сидить там, сякий-такий i стриже газони!

І чому оце прислiв'я ще живе донинi,

Що немає апостола у своїй кранi?

А насправдi, якщо чесно, усе дуже просто —

Саме отакий дивак — i є той апостол!

             Слово

Ми розумiємо,

Знаєм чудово,

        Що означає

        Сказане слово.

Десь воно поруч,

Десь воно стежить,

        Дуже багато

        Вiд нього залежить.

Слово — чарiвне,

Слово воює.

        Нiби спокiйне,

        А спокiй руйнує.

Так, воно здатне

Зробити щасливим,

        Але й сказати

        Умiє жахливе.

Лиш одне слово,

Сказане тихо,

        Вмiє й готове

        Скоїти лихо.

Тож обережно

Треба казати

        Слово належне,

        Щоб не ридати.

               Правила

Довго, довго хтось трудився,

Ночами не спав,

Не вмивався i не брився —

Правила писав.

       Й таки видумав для нас,

       Як правильно жити,

       На що тратити свiй час,

       З ким можна дружити.

Де сидiти, де стояти,

Куди нам дивитись,

Коли їсти, коли спати,

За що i де битись.

       Коли голос свiй подати

       Й головне — за кого,

       А де лiпше промовчати

       Й ще багато чого.

Той, хто правильно живе,

Куди можна ходить —

Дуже довго проживе,

Нiде не нашкодить.

       Вiн хороший, i вiн наш,

       Тихий, наче мертвий,

       Йому — свiженький калач,

       Або коржик тертий.

Будемо ми, як водиться

З правилом дружити,

Та iнколи так хочеться

Без нього пожити.

                   Вiн

Уже недалеко, майже ось-ось,

Дверi, прийде, i вiдкриє

Та запитає, як нам жилось,

Руки з дороги помиє.

Стомлено сяде бiля вiкна,

Плечі опустить безсило,

Правду захоче чути від нас.

Що ми сьогодні робили?

Як заспокоїти, що вiдповiсти?

Надто важкий цей екзамен.

Декiлька речень того не вмiстять,

Що накопилось роками.

Тож стоїмо, опустивши голiвки,

Пальцем стiну колупаємо,

Ой як нам важко, хмуримо брiвки,

Що вiдповiсти — не знаємо.

Та вiн уже тут, ось вiн сидить,

Дуже стомився, дрiмає.

Все ж вiн прийшов — радiсна мить,

Вiн усе вмiє i знає.

              Патрiоти

Патрiоти, патрiоти,

Що робиться з вами,

Чого сваритесь щодня

І навiть ночами?

Чого ви не подiлили,

Що не до вподоби,

Чи замало вас ще били,

Неначе худобу?

Клянетесь, що ви за нас

Стоїте горою,

Та себе лиш кожен з вас

Бачить з булавою.

Кожен свою булаву

Цiлує, кохає,

А країну, як вдову,

В найми вiдпускає.

Вже пора би схаменутись,

Взятися за розум

Й разом дружно потягнути 

За собою воза.

                     Не кажи

Якщо взявся вже за цього ти гужа,

Не балакай, що тобi хтось заважа,

Що чогось ще трошки не хвата,

Що робота дуже непроста.

Що мiшок цей забагато важить,

Що тобi замало повноважень,

Що погода чимось завинила,

Що в чорнильницi закiнчилось чорнило.

Що дорогу чорний кiт десь перебiг,

Що мотора завести чомусь не змiг.

Не кажи, що заглибокий рiв,

Що не перескочив, а хотiв.

Що закон чомусь поганий вийшов,

Що вiд воза хтось поцупив дишло,

Що не те десь каркнула ворона,

Що занадто вже важкою є корона.

Попередник твiй не те щось устругнув,

І сусiд чомусь засильно кашлянув,

Що невiрно там построїлись планети,

Не тим боком тобi випала монета.

Якщо взявся, то, будь ласка, вже тягни,

Не жалiй своєї владної спини!

                     Пелена

Куди не глянь — суцільна пелена,

Прозорим одіялом все накрила,

Ніби пливе, ніби живе вона,

Усіх обіймами своїми оповила.

Вдалося їй прикрити, приховати

І гарне, і погане, зими й весни,

І важко щось під нею розпізнати,

Усі однакові — і чесні, і нечесні.

Талановиті там і геть бездарні

Штовхаються внизу під пеленою,

Злочинці почуваються безкарно,

А чесність виглядає сиротою.

Ось таку шкоду взяла й учинила

Та пелена. І що тепер робити?

Хоча б на мить вона для нас відкрила

Все, що під нею. Може попросити?

Немає справедливості на світі.

Як зберегти усе прекрасне й добре?

Врятує, мабуть, лиш потужний вітер,

Який прогонить пелену за обрій.

               Клятви

Що це робиться, й-богу,

Всi кругом клянуться,

Клятви сиплються, як з рогу,

Як iз дiжки ллються.

Клянуться дружин любити,

Тещ не ображати,

Клянуться слабких не бити,

Хабарiв не брати.

Клянуться на книгах вiчних,

Матiр'ю клянуться.

І на зборищах магiчних

Клятви роздаються.

Лiкарi щодня клянуться

Честю Гiппократа,

Як за скальпеля беруться,

Щоб нас лiкувати.

Президенти, депутати

Клянуться охоче,

Що нам будуть роздавати

Все, чого захочем.

І повiримо їм ми,

Бо клятви хорошi,

Та здебiлъшого вони

Не вартi i гроша.

             Казка

Легко казочці ми вірем,

Бо це дуже зручно,

Там все гарно, зрозумiло

Весело, не скучно.

Казка душу нашу грiє,

Вселяє надiю,

В нiй герой завжди зумiє

Знайти свою мрiю.

Й нам не треба щось робити,

Кудись йти, скакати,

Лишень очi ледь прикрити

Й читати, читати...

За нас є кому старатись —

Герой усе зробить,

Буде битися, змагатись

З тими, хто нас гнобить.

Тож трудись, герою мрiйний,

Ти зможеш — ми знаємо.

Ми ж полежимо спокiйно

Й казку почитаємо.

               Хтось

Десь iдуть ряснi дощi,

А у нього сухо.

Комусь пишнi калачi,

А йому — макуха.

       Хтось помчався на коні,

       А він пішов пішки,

       Хтось багато переніс,

       А він лишень трішки.

Хтось хапав усе, що мiг,

Вiн не метушився.

Хтось за горизонт побiг,

Він тут залишився.

       Хтось в гарячцi все порвав,

       Вiн спокiйно штопав.

       Хтось за хмарами лiтав,

       Вiн сидiв в окопах.

Хтось отримав ордени,

Вiн — лишень медалi.

В когось жвавi скакуни,

У нього — сандалi.

Хтось волає та кричить,

       Вiн лиш тихо стогне.

       В когось полум'я горить,

       А у нього — вогник.

В когось дачi та палаци,

У нього — хатина.

Хтось улiгся на матрацах,

А вiн лiг пiд тином.

       Хтось забрався аж в тайгу,

       Вiн залишивсь дома.

       Комусь — мед та курагу,

       А йому — солоне.

Хтось робив все, що хотiв,

Вiн помалу дiяв.

Хтось палав i вже згорiв,

А вiн iще тлiє.

           Хоче iдеалу

Йому всього, чомусь, мало,

Все не так здається,

До взiрця, до iдеалу,

Мов до меду рветься.

        Де на столi хлiб та сало,

        Не п'ють зранку каву,

        Там не пахне iдеалом,

        Тому — нецiкаво.

Має бути скрiзь порядок

Не просто нормальний,

А без капосних повадок —

Справжнiй, iдеальний!

        Якщо нi, хоча б на йоту,

        Будуть крики, сльози!

        Викине таку роботу

        Надвiр, на морози.

Можна і таке почути —

Свiт не iдеальний,

Мусить все у ньому бути —

Лихе i нормальне.

        Де добро гуляє зрання —

        Поруч зло блукає,

        І цей вiрш не iдеальний,

        Бо й таке буває.

                   Хребет

Щоб була солiдною постава,

Щоби гордою трималась голова,

Щоб хода була тверда i брава,

А в руцi блищала булава,

Щоб не рухнуло усе на пiвдорозi,

Щоб нарощувались мускули міцні,

Щоби не спiткнутись на порозi,

Щоб плодили яблука ряснi,

Мусить хтось за все вiдповiдати.

Щоби бджоли виробляли мед

Й щоб осанку благородну мати —

Знадобиться нам мiцний хребет!

Вiн потрiбен будь-якiй людинi,

Щоби вистояти у важкi хвилини,

Необхiдний вiн i всiй країнi,

Бо без нього — пропаде, загине!

               Стежина

Понад прiрвою, над краєм

Стежина вузенька,

Хто iде нею — долає

Вiдстань неблизеньку.

        На стежинi розминутись

        Не вдасться нiкому,

        Легко можна пiдсковзнутись —

        Не дiйти додому.

По стежинi йде людина,

Вельми поспiшає,

На стежинi ця людина

Іншу зустрiчає.

        Як тут їм договоритись,

        Як їм розминутись?

        Комусь треба поступитись,

        Й назад повернутись.

Хто мудрiший — поступився,

Битися не буде,

Краще згоди домогтися

Як розумнi люди.

        Поступився, розвернувся,

        Ідуть, поспiшають,

        Незабаром на стежинi

        Третього стрiчають.

Що робити, як їм бути?

Спiр в них затягнувся,

Двом труднiше розвернутись,

Третiй розвернувся.

        Ідуть разом, розмовляють,

        Почали дружити,

        Четвертого зустрiчають.

        Ну що тут робити?

Трьом незручно повернутись,

У них бiльший кворум,

Тож четвертий пiшов з ними

До їхнього двору.

        Зустрiчали ще багато,

        Назад повертали,

        І гуртом вони до хати

        Разом причвалали.

Вiрш закiнчувати будем

І скажемо — браво,

Браво скажемо цим людям,

Компромiсу — слава!

    Будеш, чи не будеш?

Чи то сiло, чи то встало,

Чи перекотилось,

Чи лежало, чи скакало,

Чи геть провалилось!

       Чи було, чи не було,

       Бiгло, чи стояло,

       Чи летiло, чи повзло,

       Є ще, чи пропало.

Уночi було, чи вдень,

Зранку, чи пiд вечiр,

Колода була, чи пень,

Голова, чи плечi.

       Чи то влiво, чи то вправо,

       Пило, чи не пило,

       Чи ганьба була, чи слава,

       Жило, чи не жило.

Чи сказало, чи мовчало,

Спало, чи проснулось,

Мило було, чи мочало,

Босе, чи вже взулось.

Чи в землi було, чи в небi,

       В морi, чи на сушi,

       Крокодил то був, чи лебiдь,

       Яблуко, чи груша.

Чи пора вже, чи зарано,

Досить, чи замало,

Ясно було, чи туманно,

Вдало, чи невдало.

       Будував ти, чи розрушив,

       Їв, чи був голодний,

       Слушний був, чи непослушний,

       Жаркий, чи холодний.

Ти хотiв, чи не хотiв,

Мрiяв, чи не мрiяв,

Працював, чи так сидiв —

Не орав, не сiяв.

       Скажеш правду, чи обманиш,

       Вип'єш чай, чи каву.

       Може, зрештою, ти встанеш

       Й вiзьмешся за справу?!

           Криголам

Снiг розтанув тут i там,

Зима вiдступає,

Насуває криголам,

Ми його вiтаєм.

Трiскiт льоду, гул далекий,

Птахи повертаються.

Пожвавiшали смереки —

З сонцем зустрічаються.

Крига йде — дорогу кризi,

Не став перепони,

Не поможе, все зламає —

Греблi i затони!

I у нашому життi

Криголами будуть

Та очистять нашу рiчку

Вiд мулу і бруду.

        І таке буває

Проти вiку нема лiкiв

Каже поговiрка,

Та коли зiмкнеш повiки.

Буде дуже гiрко,

Якщо жив ти без бажання,

Працював без вiри,

Якщо в горi, чи в коханнi

Не вiдчував мiри.

По водi можна пройтися 

Тiльки там, де мiлко,

Якщо ти ще не постився

Почни з понедiлка.

Неважливо, як ти пишеш,

Ямбом чи хореєм.

Пiсля себе що залишиш —

Хороше чи злеє?

Чи залишиш справи гарнi,

Проживши достойно,

А чи тiльки на парканi

Слiвце непристойне.

Може, ти чогось хотiв —

Чого й сам не знаєш?

Вiд бублика дiрку з'їв?

Таке теж буває.

            Сутiнки

Зветься сутiнками час,

Коли вже смеркає,

Темна нiч iде на нас,

Землю огортає.

Але нiч ще тiльки йде,

Є ще хоч година,

Щоб згадалося нам те,

Як минула днина.

Де ми були, що робили,

Чи усе збулося,

Чи правдиво день прожили,

Чи щось не вдалося.

А не вдалось — то пусте,

Сутiнки не виннi,

Завтра виконаєм те,

Що не встигли нинi.

І не треба перейматись,

Бо зранку ми знову

Зможемо за справу взятись.

Та не про це мова...

Що я мiг, то вже не можу,

А роки спливають.

В нашому життi також

Сутiнки бувають.

                 Плаха

Столiттями гонили нас на плаху

Царi-кати, генсеки, королi.

Ми ж пiднiмалися неначе Фенiкс-птаха,

Тільки не з попелу — від рiдної землi.

Трудились наші предки, як могли,

Орали, сіяли, і з шаблею дружили,

Були натруджені мов прадівські воли,

В світах лишаючи сумні свої могили.

Доклали вони руки до всього —

Великі справи визначених умільців.

Чому ми не шануємо того,

Що зроблено руками українців?

Як часто сон являється мені,

Мов бачу дивака-американця,

Який по місяцю гасає на коні

Й на сонці грає роль протуберанця.

Та не в далекому майбутньому ми теж,

Без сумніву, досягнемо вершини

Й по місяцю, не відаючи меж,

Поскаче мій земляк із України.

Я певен, що не дивлячись на чвари,

Ми проберемося крiзь мури i пороги,

Нас не здолають i домашнi яничари,

Ми знову гордо встанемо на ноги!

Київ 2013