Таємниця зруйнованого замку

(Пригодницька повість)

Літературно-художнє видання


Для дітей середнього шкільного віку

ISBN 978-966-97739-1-3

Їжачок Гочо та його непрості проблеми

Їжачок Гочо вимів чистенько долівку своєї нірки і виглянув на вулицю. Цікаво було, яка сьогодні погода, бо попереду на нього чекало багато роботи. Треба відремонтувати огорожу навколо нірки і посадити на клумбі квіточки. Потім навідатись до саду, що знаходився не так уже й близько, і назбирати яблук на обід.

Виглянувши з нірки, він несподівано наштовхнувся на тхора Бома, який із сімейством — двома дочками та дружиною, поспішали на ринок.

Справа в тому, що нірка їжачка знаходилась біля дороги, яка вела до ринку. Однією стороною дорога впиралась у високий обривистий пагорб, а з іншої сторони знаходилась домівка їжачка. Ця обставина приносила безліч незручностей для мешканців містечка. Усі прохожі воліли б якось обійти нірку їжачка через те, що він мав погану звичку колотись своїми гострими голками. Робив він це ненавмисно. Хіба він винен, що природа наділила його такою щетиною? Зрештою, від його голок постраждали майже всі мешканці містечка. Кожен з них ходив із перев'язаною лапою чи хвостом, а хто взагалі був весь замотаний у бинти. В аптеці містечка вже не вистачало вати, бинтів та йоду на всіх постраждалих.

Єдиний, хто щасливо уникав зустрічі з голками їжачка, був бравий, завжди веселий автомобіліст — мангуст Ріко. Можливо тому, що Ріко ніколи не залишав свого старенького автомобіля. Автомобіль Ріко мав звичку голосно чхати густим димом, а це вже не подобалось Гочі. Він мусив також довго чхати та кашляти після того, як Ріко промчить повз його домівку. Але Гочо не обурювався та не протестував з цього приводу. Він міг потерпіти, а його сусіди та інші мешканці містечка завжди чомусь виражали незадоволення. Їм, бачте, не подобались його голки.

Так ось, наштовхнувшись на тхора Бома, Гочо, звичайно, поколов його. Тхір, у свою чергу, почав голосно обурюватись:

— Май совість, Гочо! Чому ти виходиш з дому саме тоді, коли я тут проходжу? Ти не міг вийти на мить раніше чи пізніше? Що мені тепер робити зі щокою?!

— Вибач, Боме, я не навмисне, — ніяково вимовив Гочо, потупивши голову. — Добридень, — водночас привітався він із сімейством постраждалого. — Як ви себе почуваєте? — уже зовсім недоречно запитав у них їжачок.

— Хіба не бачиш, як ми себе почуваємо тепер?! — продовжував обурюватись Бом. — Тепер я змушений буду тиждень, а може й місяць ходити з перев'язаною щокою. Відійди, Гочо, щоб ми пройшли, і відчепись від нас!

Що міг відповісти на це їжачок? Він і сам частенько страждав від своїх голок, бо як тільки почухає потилицю чи спинку, то, поранившись, кричить ще гучніше ніж оце кричав тхір. Гочо спробував з відчаю позрізати ті голки, але лише зламав ножиці. Він уже й звертався до хом'ячка Нями, щоб той, будучи відомим перукарем, постриг його. Та Няма, побачивши такого клієнта, утік зі своєї перукарні, а за ним повтікали й усі інші його клієнти.

Справжнє горе їжачку з цими голками!

Бом із сім'єю пішли дорогою далі, а Гочо сів біля нірки й хотів з горя обхопити голову лапками, але, знову ж таки, поколовся. З пересердя він навіть не став кричати від болю, а тільки тихо застогнав.

— Ти чого так стогнеш, Гочо? — почув він голос куниці Жанни, яка вийшла з домівки витрусити килимок. — Мабуть, поколовся об свої голки?

Куниця недавно також постраждала від голок Гочі. Вона й донині ображається на нього.

А трапилось таке.

Куниця поралась на своєму городі, а Гочо прополював грядки в себе. Їхні садиби знаходяться поруч. Вони за роботою й не помітили, як наблизились одне до одного. Несподіваний крик сусідки, яка поколола хвоста, геть перелякав Гочу. Після того випадку куниця залишає необробленою широку межу між їхніми городами, щоб не мати жодних справ з таким сусідом. Сам Гочо дуже шкодував з цього приводу, бо мав серйозні наміри щодо куниці. Він мріяв завести сім'ю і об'єднати їхні садиби. Але — не судилось...

І взагалі, йому одружуватись не було сенсу, бо нещасна дружина буде вічно ходити з ранами від його противних голок. Мабуть, саме з цієї причини Гочо залишився одинаком та відлюдником.

— Не переймайся так. Я, знаєш, придумала як тобі допомогти, — продовжувала розмову куниця.

Гочо недовірливо поглянув у її сторону.

— Мені вже, мабуть, ніщо не допоможе...

— А ти все ж послухай. Я бачила вчора на ринку дивну одежину, яку навіть кулі не пробивають. Так мені сказав бобер Гама, а він розуміється в цьому. — Жанна закінчила витрушувати килимок, склала його вдвоє й сіла на нього. — Гама служить охоронцем у самого слона Джура, а це тобі не жарти. Купив би ти собі отаку одежину, і тоді ніхто б не боявся мати з тобою справу.

Гочо спересердя відвернувся від сусідки, промовивши:

— А на голову, може, одягнути солдатську каску й отак ходити, щоб вам усім було зручно? Мені і без цього спекотно від густої щетини, а ви хочете, щоб я зовсім зварився! — у розпачі він ледь не заплакав.

— Тоді як знаєш, — образилась на нього куниця, — але щоб зі своїми голками до мене не наближався! Вона, грюкнувши хвірткою, зайшла в домівку.

Настрій у Гочо повністю зіпсувався, але треба було працювати. За роботою ліпше за все відволікаєшся від неприємних думок. Взявши сокиру, він підійшов до поламаної огорожі.

— Геть від мене, колючий розбійнику, — несподівано почулося за огорожею, і Гочо побачив там переляканого кроля Пулю. — Тобі замало колоти нас голками, ти взявся ще й за сокиру?! Що я тобі поганого зробив? — продовжував обурюватись кріль, задкуючи подалі від Гочі. — Я всього лиш повертаюсь додому з роботи, а ти обов'язково повинен отут вештатись!

Пуля усе ж зумів прошмигнути повз Гочу неушкодженим. На прощання він ще щось викрикнув, а далі чкурнув так, що за ним лиш курява здійнялась.

Гочо не встиг нічого йому й відповісти. Хоч, що він міг сказати у своє виправдання? І чому він такий нещасливий родився на світ? Усі його цураються та обходять стороною.

— Ну, й нехай! — спересердя навіть викрикнув він і, замахнувшись сокирою, розрубав гілляку, щоб зробити кілок для огорожі.

— Ти що, Гочо, сам з собою розмовляєш? — почулося з-за кущів. Звідтіля показався кротик Мунк. Він також не боявся їжачка. Мабуть, через те, що кротик, як і належить кроту, був сліпим, і не міг побачити колючок Гочі. А якщо колись ненароком і коловся об них, то думав, що це колючий дріт, яким огороджений двір іншого їхнього сусіди — щура Пики. Таким чином, у Мунка не було жодних причин, щоб ображатись на Гочу.

— Тобі, мабуть, ні з ким і поговорити? — продовжував Мунк, влаштовуючись на лавочці біля нори їжачка.

— Та... розумієш… — Гочо також сів біля Мунка, тільки обережно, щоб не уколоти його.

— Звичайно розумію, як не зрозуміти, — кротик дістав з кишені цукерку. — Хочеш?.. — запропонував він Гочі.

— Та я, розумієш… — знову зам'явся Гочо.

— Ну, як знаєш, а я люблю солоденьке, — Мунк із задоволенням почав хрумкати, жуючи тверду карамельку. Він був відомим любителем солодкого, про це всі знали. І знали звичку Мунка — спочатку комусь запропонувати цукерку, і зразу ж з'їсти її самому.

— Сьогодні гарна погода, — підтримав хоч якось розмову Гочо, — але я чув, що незабаром розпочнуться дощі...

— А що мені погода, — Мунк вкинув до рота ще одну карамельку. — Я однаково живу під землею, а там завжди одна погода — що влітку, що зимою.

— Тобі пощастило, — зітхнув Гочо. Він справді заздрив кротикові, бо під землею жити набагато спокійніше. Там нема кого колоти голками.

— Я чого зайшов до тебе, — згадав Мунк. — У мене зовсім поламався мій улюблений стільчик, на якому я завжди сиджу й дивлюся телевізора. А ти, я знаю, добрий майстер і міг би полагодити його. У тебе й сокира є...

— Добре, — погодився Гочо. — Приноси, я полагоджу. Чому ж не полагодити…

Він ще далі відсунувся від Мунка й ледь не впав, бо сидів уже на краєчку лавочки.

— Тоді спасибі за розмову, — підвівся кротик. — Я піду, а стільчика принесу завтра. Бувай здоровим.

«Як добре, що хоч кротик зі мною дружить», — подумав Гочо, беручись знову за сокиру.

— Залиш, залиш сокиру, сякий-такий! — почув він загрозливе й, озирнувшись, побачив щура Пику, який ніс великого мішка за спиною. — І відійди від дороги, щоб я міг пройти! — продовжував Пика, хмуро поглядаючи на Гочу.

Щур також недавно добряче постраждав від голок їжачка. Повертаючись уночі з полювання, він наштовхнувся на Гочу, який вийшов перед сном подихати свіжим повітрям. Поколовшись, Пика тоді покидав мисливські трофеї і з криками побіг додому. Але чомусь не потрапив у хвіртку, а налетів на свою ж огорожу з колючого дроту. Відтоді Пика не розмовляв з їжачком, бо дуже, дуже сердився на нього. І хоч наступного дня Гочо приніс йому ті трофеї, та Пика спересердя викинув усе на смітник.

— Ще трохи відійди, відійди я кажу! — продовжував кричати Пика, обережно пробираючись повз Гочу.

— Ні, це вже занадто! — тепер уже голосно обурився Гочо. Його терпець увірвався. Скільки можна терпіти подібні образи?! Закинувши сокиру десь під хлів, він зайшов у домівку й щосили грюкнув за собою дверима.

Гочо залишає свою домівку

Гучний дзенькіт будильника перервав солодкий ранковий сон їжачка. Гочо повернувся на другий бік, натягнув ковдру аж на голову, але дзвінок не вгамовувався. Будильник всього-лиш виконував свою роботу, бо для того будильники й існують, щоб підіймати з ліжка ось таких соньків.

Зрештою, Гочо підкорився наполегливому дзенькоту, підвівся й натиснув на кнопку будильника. Він міг би сьогодні спати весь день, бо була неділя. Але саме сьогодні спланував піти зранку до сусіднього лісу. Зробити це необхідно якомога раніше, поки не почало припікати сонце. У його шубі з густої щетини важко гуляти під пекучим сонцем.

У тому лісі, у самій хащі знаходились руїни старого замку. Гочо випадково колись відкрив цю знахідку, коли блукав, збираючи гриби. Збирав він гриби та ягоди не в корзину, як інші мешканці містечка, а наколював здобич собі на колючки. Хоч якась користь повинна бути від його колючок? Назбирав він грибів тоді стільки, що вони звисали аж на очі. Щоб не наштовхуватись на дерева Гочо прощупував дорогу перед собою палицею. Подібним чином ходять сліпі, і Гочо тоді був схожим на сліпого.

Але навіть палиця не допомогла, коли він спіткнувся об якусь каменюку й боляче набив лоба. Довелось Гочі позривати гриби, щоб розгледіти, куди це його занесло. Тоді він і побачив руїни. На перший погляд, у них нічого особливого не було. Все ж, уважно придивившись, Гочо здогадався, що тут колись стояв величний замок. Тоді побачене не дуже його зацікавило. Може тому, що було вже пізно, і він поспішав додому.

Але останні події, які відбувались з ним у містечку, нетерпиме відношення до нього мешканців, примусили Гочу згадати про зруйнований замок. Він настільки розгнівався на всіх, що вирішив покинути домівку й поселитись на руїнах. Гочо був упевнений, що зуміє облаштувати там непогане житло.

«Мені буде добре в лісі, — думав їжачок. — Я не буду там нікому заважати».

Йому навіть колись снилося, що живе він у справжньому замку. У тому замку були високі, вкриті дорогими килимами стіни, а прислуговували йому, як не дивно, саме мешканці їхнього містечка, тільки зодягнені в старовинне чудернацьке вбрання. І говорили вони якось дивно, ніби квакали по-жаб'ячому. Серед них були і його сусіди — щур Пика, кротик Мунк, бобер Гама, а слон Джус слугував йому за коня.

Який чудовий видався сон.

Поснідавши, Гочо востаннє оглянув нору, присів на хвилину перед дорогою і вийшов надвір. За огорожею порався на городі щур Пика. Побачивши Гочу, Пика погрозив йому кулаком і відвернувся.

«Нічого, нічого. — подумав Гочо. — Ви ще пожалкуєте, що так погано до мене відносились. А я і без вас проживу!»

Він відшукав під хлівом сокиру, взяв торбинку з пожитками і з гордо піднятою головою попрямував до лісу.

Прощання із друзями

«Хто це так сміливо крокує прямісінько до лісової хащі? — подумала ворона Груша, визирнувши з гнізда. — Це хтось або дуже сміливий, або зовсім божевільний».

Забиратись в лісову хащу, навіть удень, вкрай небезпечно! Ворона добре про це знала. Вона сама недавно впевнилась в цьому, коли легковажно залетіла туди. Ворона ще й досі не могла второпати, що її примусило забратись до хащі. Звичайно, там прохолода в спеку і ягід багато. Але ж і ризиковано! Лісова хаща — це вам не жарти. Від одного нагадування про неї пір'я на голові здіймається дибом наче голки в їжака.

О, про їжака згадала, а внизу саме він іде, здивувалась ворона. Висунувшись з гнізда, вона не втрималась й гехнулась на землю якраз перед їжачком.

— Що з вами, тітонько Грушо? — упізнав Гочо ворону. — Ви не пошкодились?

— Ще і як пошкодилась! — ворона глянула на високу сосну, де й знаходилось її гніздо. — А все через тебе! — вона нагнулась, тримаючись за поперек. — Куди ти прямуєш?

— Як куди? Іду до лісу, у мене там справи.

— Які такі справи! — уже прокричала ворона. — Хіба можна одному заходити в ті хащі?

— А що тут такого? — не зрозумів Гочо.

— А те, що краще повертайся, хлопче, додому! У хащі водиться нечиста сила, я про це добре знаю. Я сама ледь повернулась звідтіля живою. Там, там… — ворона заговорила тихіше, — дерева гудуть та стогнуть, і трава коливається наче п'яна.

— Ну, що ви таке говорите, тітонько Грушо! — Гочо засміявся. — Я також там був, і нічого страшного не побачив. Мабуть, дерева гуділи від вітру і трава коливалась від нього ж. Давайте я краще пригощу вас свіжим чаєм із термосу. Він ще гарячий.

Ворона з радістю погодилась, зручно влаштувавшись на горбочку. Смакуючи та крекчучи, вона почала сьорбати запашний напій.

— Ой як смачно, ой як смачно, — примовляла ворона, забувши вже про страхіття лісової хащі.

Гочо терпеливо очікував, поки вона насолоджувалась напоєм.

— А тепер, тітонько, я допоможу вам дібратись до гнізда.

— Ой спасибі тобі, їжачок. Ой, ти так колешся... ой, я сама вже...

Ворона полетіла в гніздо, а Гочо пішов далі. Він насвистував якусь мелодію, але раптом почув, що в такт мелодії долинає якийсь стук. Гочо, глянувши вгору, побачив дятла. Той справді вистукував дзьобом по стовбуру дерева таку ж мелодію. Мабуть, щоб привернути увагу їжачка.

— Ти куди це направляєшся, Гочо? — запитав дятел.

Звали його — Коша. Він колись учився на музиканта, і саме тому його стук завжди нагадує ту, чи іншу мелодію. Коша навіть носить в кишені зошит з нотами.

— Ось іду лісом, у мене тут справи, — відповів, зупинившись, Гочо.

— Я бачу, що ти направляєшся до лісової хащі, — спустився донизу дятел, витираючи хустинкою довгого дзьоба від залишків кори. — Не ходи туди! Що ти там забув? — уже пошепки промовив дятел. — Там, знаєш, темне небо та дуже колючі кущі.

— Ну, що ти, Кошо. Я вже був там недавно й нічого подібного не побачив. Я думаю, темно було через густі дерева, а колючі кущі — то, мабуть, кущі шипшини. Їх у кожному лісі доволі. Давай я тебе ліпше чаєм пригощу. Чай у мене свіжо заварений, гарячий.

Дятел із задоволенням почав сьорбати чай, подібно до ворони. Тільки при цьому він не кректав, а вигукував щось на манер:

— У-у-га-а-а-а, у-у-га-а-а-а!

Схоже, що йому дуже сподобався чай. Зрештою, дятел подякував Гочі за пригощання й знову ж таки застеріг, щоб їжачок не ходив до лісової хащі. Але, засміявшись, Гочо попрощався з ним і пішов своєю дорогою. І чого вони всі настільки перелякані, дивувався він. Хіба можна, проживаючи в лісі, боятися його? Дивина та й годі.

— Стій! Стій, де стоїш!!! — пролунало раптом загрозливе.

Гочо навіть злякався на мить.

— Хто тут? — запитав він у відповідь.

— Це я, хіба не бачиш? — із-за товстого ясеня поважно вийшла сова. Звали її — тітонька Таша. Вона виглядала огрядною, у широкій сукні, а її великі очі прикривали такі ж великі окуляри.

— Що з вами, тітонько Ташо? Ви мене налякали, — Гочо зупинився й поставив торбину на землю.

— Я бачу, що ти прямуєш до лісової хащі, — сова протерла кінчиком фартушка окуляри. — Але туди краще не ходити! Невже тобі життя обридло? Там дуже гримить і дуже тріскотить. Я більше ніколи туди не піду.

— Та що з вами робиться? — Гочо взявся за торбинку. — І чого ви всі намагаєтесь мене налякати тією хащею? Мабуть, ви були там під час сильної грози. Я краще вас чаєм пригощу. Хочете?

— Що ж, за пропозицію спасибі, але чаєм я сама можу тебе пригостити. Я бачу, що в тебе є сокира, то полагодь мій ганок, бо він зовсім перекосився. І полагодь зараз, бо як підеш у ту хащу, то я вже, мабуть, тебе не побачу, — сова змахнула кінцем фартушка сльозу.

— Звісно, полагоджу, — погодився здивований Гочо.

Взявши сокиру, він напрочуд жваво приступив до роботи. Працював Гочо вправно, і невдовзі ганок виглядав, як новий. Сова замилувалась своїм ганком, а потім спохватилась і потупцювала до хати за гостинцем для Гочі. Але він уже попрямував далі.

«І що вона таке говорила, що я вже не повернусь?» — думав, дивуючись, Гочо.

Стежка, якою він ішов, майже повністю заросла травою. Схоже, сюди рідко хто навідувався. Гочо згадав, коли він тут проходив раніше, то стежку було краще видно. Він це добре пам'ятав, бо через гриби та ягоди, які наче гірлянди звисали з нього, Гочо крім стежки більше нічого й не бачив. Ось і горбочок, якого Гочо також добре пам'ятає, а за горбочком уже починався по-справжньому густий ліс.

«Щось не видно зайця Чіма, — подумав Гочо. — Він мешкає десь тут, біля горбочка».

— Чі-і-ім, — позвав зайця Гочо.

— Тихіше, чого так репетуєш! — показався із-за кущів заєць. Він наближався навшпиньках, приклавши пальця до губ та перелякано озираючись. — Не шуми так, і не стій на відкритому місці, — Чім потягнув їжачка до кущів.

— Що з тобою, Чіме? — здивувався Гочо. — Ви всі тут зговорилися й розігруєте мене?

— Ні с ким я не домовлявся, — зупинився заєць біля своєї нірки під березою. — Я бачу, що ти направляєшся до лісової хащі.

— Можеш не продовжувати, я вже все знаю, — Гочо також сів трохи відпочити. — Я знаю, що туди не можна ходити, бо там щось гуде, гримить, тріщить...

— Там хтось страшенно реве ночами. Я боюсь навіть виглянути з нірки.

— А може тут ведмідь поселився, — здогадався Гочо.

— А якщо й ведмідь, то хіба не страшно? — заєць присунувся ближче до їжачка й знову злякано озирнувся.

— Ну, з ведмедем можна домовитись, — заспокійливо промовив Гочо, дістаючи з торбинки термоса. — Хочеш гарячого чаю?

— Звичайно, хочу, — Чім трошки заспокоївся. — Я дуже зголоднів. Не можу й виглянути з нірки, щоб роздобути їжу.

Довелося Гочі поділитись з Чімом і чаєм, і залишками інших запасів.

— Пригощайся, Чіме, і заспокойся, будь ласка. Я бував уже в тій хащі. Нічого страхітливого там немає. І що вас усіх так налякало? Пробач, але мені вже пора йти. Я й так затримався, а попереду в мене багато роботи.

Гочо взяв уже порожню торбину і, попрощавшись з Чімом, заглибився в зарості лісу. Заєць не зміг навіть йому подякувати, бо рот був зайнятий великим, смачним бутербродом Гочі.

Як би там не було, але страхи жителів лісової галявини таки розтривожили їжачка. Він також почав боязко озиратись. Зрештою, виламавши велику палицю, він трохи заспокоївся. Ліс ставав усе густішим і темнішим. Раніше Гочо ходив тут і не задумувався, що воно таке та як називається. Але тепер змушений був придивлятись до кожного кущика, бо виявляється, все це разом називається «лісовою хащею».

«Бр-р-р-р», — навіть здригнувся Гочо. Справді, якось моторошно стало. Він не вважав себе сміливцем, але й лякатись без причини також не збирався. Тим паче, що Гочо мав надійний захист — свої чудові голки, які так чомусь не подобались мешканцям його містечка. Ці колючки завжди виручали Гочо в скрутну годину. Достатньо йому згорнутись клубочком, і ніхто не міг нічого заподіяти. А потім — у нього є гостра сокира…

Ні, мені лякатись нічого, підбадьорив себе Гочо й закрокував сміливіше.

Несподіванки в зруйнованому замку

Маленький мурашка тягнув за собою стеблину, яка була набагато більшою за нього. Він поступово, крок за кроком наближався. Зображення його ставало чіткішим і навіть чутно було, як він кректав і важко дихав.

Нарешті, мурашка підійшов так близько, що можна було вже розгледіти його щире здивування, бо він несподівано наштовхнувся на перешкоду, яка лежала на його дорозі. Перешкода була великою та колючою. Цією дорогою він проходив щодня, навіть кілька разів на день, тягаючи будівельний матеріал для мурашника, але раніше нічого подібного не бачив.

Гочо почав повільно приходити до свідомості. Свідком цього якраз був зараз мурашка. Поступово до їжачка поверталась і пам'ять.

«Що ж зі мною трапилось?» — напружено пригадував їжачок.

Останнє, що він добре запам'ятав, це те, що йому на голову опустився величезний важкий чобіт. Він тоді навіть не встиг згорнутись клубочком, щоб захиститись від нападника. Хоча його колючки, мабуть, і не допомогли б.

Але що було до цього випадку?

І тут Гочо почав пригадувати все підряд. Він згадав, як, попрощавшись з Чімом, дібрався до руїн замку. Було темно, але в лісовій хащі й повинно бути темно. На то вона й хаща. Не маючи можливості визначити котра година, Гочо взявся шукати якогось притулку. Зараз міг бути вже вечір, а може й ніч починалась. Добре, що він здогадався ліхтарика покласти в торбину. Посвічуючи ліхтариком, Гочо заглибився в руїни замку. Замок хоч і зруйнований був, але зустрічались тут стіни високі, навіть із залишками обірваних старих килимів.

Над головою щось величезне забило крилами та пронизливо закричало. Гочо інстинктивно згорнувся клубочком. Голки його шерсті загрозливо затремтіли. Вони навіть відчутно подовшали, готуючись відбити напад противника. Доволі накричавшись, незнайома істота десь зникла, а Гочо подумав, що його друзі з лісової галявини мали рацію, попереджаючи про небезпеку. Може, повернутись додому, поки не пізно, завагався він. Але, згадавши похмуру фізіономію щура Пики, рішуче закрокував далі.

Раптом промінь ліхтарика висвітив на стіні ледь помітну стрілку, яка гострим кінцем указувала напрямок. Невідомо тільки, куди міг привести той напрямок. Усе ж, їжачок зрадів і такій знахідці. Через декілька кроків Гочо знову побачив таку ж стрілку, потім ще. Він обережно рухався, придивляючись до стрілок, аж поки вони не закінчились. Розчарований їжачок присів на камінь, що лежав під стіною. Поклавши торбинку із сокирою на землю, він несподівано побачив таку ж стрілку на цьому камені. Вона показувала... вниз, у землю.

«Що б це могло означати?» — подумав Гочо.

Камінь виявився важким, але їжачок усе ж відхилив його. Із щілини під каменем дунуло протягом. Гочо, напружившись, відсунув камінь далі. Щілина під ним виявилась трубою, що вела кудись униз. У трубі були навіть східці з металевих прутів.

Це, мабуть, каналізаційний колодязь, здогадався Гочо, присвічуючи ліхтариком. Трошки провагавшись, він поліз униз, сподіваючись хоч тут знайти притулок. Але східці швидко закінчились, а внизу до підлоги було ще далеко. Треба повертатись назад, вирішив він. У мене ж нема крил, щоб полетіти далі.

Так, у нього крил не було, зате вони були у величезного зубастого кажана, який зненацька налетів на Гочу, схопив за штанці й потягнув донизу. Кажан так гучно бив крилами, що й не чутно було переляканого крику їжачка. А Гочо зараз кричав дуже голосно. Він і сам дивувався, що має такий голос. До цього випадку в його житті не було жодної причини, щоб ось так волати. Добре, що ліхтарик та сокира з торбиною були при ньому. Він міцно тримав їх у закляклих від переляку кулачках. Дивно, але цього разу йому й голки не допомогли. Ця обставина зовсім засмутила Гочу.

Кажан, опускаючись донизу, наштовхнувся на іншого кажана. Вони розпочали між собою бійку за здобич, тобто за їжачка. Але Гочо не хотів бути чиєюсь здобиччю. Він, нарешті, розпушив голки й ухитрився добряче поколоти кажана. Той, від здивування та від болю, відпустив його, і їжачок зараз стрімко падав невідомо куди.

Ліхтарика й сокиру він таки загубив, але торбина була ще при ньому. Саме вона й урятувала його. В неї набралось повітря, і Гочо, тримаючись за мотузочки, спускався як на парашуті.

Зрештою, торбинка зачепилась за якийсь кілочок. Гочо, уважно придивившись, побачив, що це не кілочок, а гострий виступ рицарського шлему. Шлем у свою чергу був на голові величезного середньовічного рицаря. Тримаючись за мотузки, їжачок висів якраз напроти очей рицаря. Очі були наче живими.

Раптом торбина тріснула, але на щастя не розірвалась. Гочо опустився трохи нижче, і тепер мав можливість добре розгледіти все обличчя рицаря. У нього був масивний ніс, під носом стирчали довгі наче списи, гострі вуса. Далі Гочо побачив скривлені злою посмішкою губи й загострену клином борідку. Що там нижче робилося павучок не бачив через темряву, але здогадувався. Бо коли є голова, то має бути й усе інше — тулуб, руки, ноги, а може ще й кінь під ним.

Несподівано віки рицаря здригнулись, і він на якусь мить заплющив очі. Коли ж розплющив їх, то вираз очей був настільки загрозливим, що Гочо, смикнувши за торбину, зірвався й полетів донизу. Падаючи, він боляче вдарився об масивну рукоять рицарського меча, потім ще об щось і, нарешті, гепнувся на кам'яну долівку. Коня під рицарем не було, хоча б у цьому пощастило їжачку. Хоч яке тут щастя!? Він упав на щось тверде, що виявилось його ж сокирою. Схопивши сокиру, Гочо погрозив нею рицарю. Він навіть викрикнув щось образливе в його адресу.

На своє здивування їжачок побачив, що рицар з гучним скреготом підняв ногу у важкому чоботі.

Зойкнувши, їжачок кинувся тікати.

Спотикаючись об каміння, він біг кудись у темряву, а за ним було чутно тупіт важких чобіт. Десь вдалині блиснуло на мить світло. Цієї митті було достатньо, щоб Гочо побачив збоку виступ скелі чи стіни. Він прошмигнув туди й зачаївся. На його здивування тупіт чобіт також затих.

«Невже цей рицар живий, і справді бачить мене?» — подумав Гочо, роздивляючись, куди він заховався. Виступом виявилось велике крісло, у якому сиділа середньовічна дама з віялом в руці. І дама, і віяло були покриті густим павутинням. Промінь світла знову блиснув. Завдяки цьому Гочо встиг розгледіти обличчя дами. Воно було покрито зморшками, а очі з довгими віями були заплющені.

Несподівано її вії затремтіли і вона відкрила очі. Гочо не міг уже усвідомити, побачене тут насправді існує чи тільки в його буйній уяві. Дама махнула важким віялом, ніби хотіла прогнати муху. І Гочо зрозумів, що це не марево, бо тією мухою виявився він.

— А-а-а-а! — закричав їжачок і побіг туди, звідки час від часу з'являлось світло. Він добре чув, що чоботи тупають за ним. Цей тупіт навіть прискорився.

— Ти чого причепився?! — закричав Гочо уже до переслідувача. — Тобі хіба нічим зайнятись, що ти за їжаками бігаєш?

Та крик їжачка, схоже, тільки прибавив злості переслідувачу. Він також спробував закричати у відповідь, але замість крику в нього з рота виривалось тільки шипіння.

Останнє згадав Гочо те, що він спіткнувся тоді в черговий раз і впав біля каменя. Ось тоді він і побачив отого чобота, який накрив його. Схоже, камінь врятував їжачка від загибелі, прийнявши на себе весь тягар чобота. Це Гочо зрозумів лиш тепер.

А надоїдливий мурашка продовжував уперто трудитись. Він спробував зіштовхнути з дороги цю величезну перепону, якої раніше тут не було, але йому це не вдалося. Потім, уже розгніваний, він вирішив з розбігу зрушити з місця незнайомця, який чомусь заважає йому виконувати свою повсякденну роботу. Зовсім обезсилений мурашка не знав уже, що йому й робити.

От бідолашний, пожалів нещасну комаху Гочо. Треба б йому якось допомогти… Він спробував підвестись, але не зміг. Мабуть, після падіння він ударився об камінь і тепер в нього паморочилось в голові. І тут Гочо побачив, що на поміч мурашці поспішають його родичі. Їх було безліч. Нічого собі, злякався він. Невже вони наважаться чіпати мене?

А зграя мурашок, чіпляючись одне за одного, уже видирались йому на голову. Гочо заверещав, та вскочив на ноги. Обтрушуючись від нападників, він кинувся втікати. Навколо панувала суцільна темрява, тому він дуже ризикував, розвинувши таку швидкість, що його й страус не наздогнав би.

Це відбувалось на доволі просторому подвір'ї замку. Тут ще зостались старі клумби, колонади, великий фонтан без води. Стояли білі, хоч і понівечені статуї. Саме на одну із цих статуй Гочо наштовхнувся. Вона від удару захиталась, а потім упала. Під нею відкрилась темна широка діра, і Гочо провалився в неї. Репетуючи, він падав зараз невідомо куди. Хоч чому невідомо? Упав він прямісінько на якусь велику, широку постіль, на якій ще залишились старі подушки та перина.

Коли Гочо пробив голками подушку, а під нею ще й перину, стався наче вибух. Вибух пір'я та пилюки. Їжачок зараз був схожим на херувима. Вiд пір'я, що набилося в щетину, він виглядав білим, i над ним, наче німб, кружляли мiлкi пір'їнки. Із того дивного білого клубка стирчав довгенький чорненький носик та виділялись широко вiдкритi, перелякані чорнi очі.

 «Нi, даремно я залишив своє містечко», — подумав Гочо. Тепер навіть його сусіда — щур Пика видавався йому за наймиліше на свiтi створіння.

Знайомство з мешканцями замку

Заспокоївшись, Гочо почав озиратись, куди він цього разу потрапив. Посередині приміщення знаходився великий стіл, на якому в безладі лежали перевернутими кубки, тарілки, валялись ножі, виделки. Побачивши це, Гочо проковтнув слинку, бо уже зголоднів.

Наблизившись до столу, їжачок упевнився, що тут давно ніхто не обідав. Раптом тарілка на столі, яка була перевернута доверху дном, зарухалась. 3-пiд неї вилізло мишеня із сухариком в зубах. Гочо миттєво схопився за сухаря, тягнучи до себе. Мишеня впиралося, і тягнуло сухаря до себе. Ця боротьба була нерівною, i закінчилась на користь їжачка. Мишеня десь чкурнуло, а Гочо, здмухнувши з сухарика пил, із задоволенням почав гризти його.

Пiдкрiпившись, він продовжив оглядати приміщення. На стінах висіли великі, погризені мишами килими. На одній зi стін Гочо побачив рицарську зброю: щит, мечі, списи та важкі сокири.

«Це добре. Я зможу тепер озброїтись», — подумав Гочо, потягнувши меча до себе.

Несподівано все це знаряддя зірвалось і попадало вниз, накривши собою i його. В цю мить зi скрипом відчинилися важкі, ковані залізом двері, і до приміщення хтось зайшов.

«Невже знову той рицар?» — занепокоївся Гочо, виглядаючи з-під щита.

Але це було щось зовсім інше. Це була особа в широкій сукні. Її голову прикривав великий чудернацький капелюшок. Капелюшок був дірявий та засотаний густим павутинням. Павутиння, наче вуаль, закривало обличчя особи. 3-пiд капелюшка звисало сиве волосся. Але найдивовижніше те, що вона була також залізною. Особа, озирнувшись, побачила, що рицарська зброя не на стiнi, де вона завжди висіла, а лежить у безладі на долівці. Похитавши незадоволено головою, вона вирішила повернути зброю на місце. Особа підняла меча й почала розглядати стіну, де б його повісити. Не побачивши на стiнi крючка, вона спересердя кинула меча назад, на купу зброї. Меч упав якраз на щита, з-під якого виглядав Гочо, поранивши його.

— Ой-ой-о-о-о-ой! — заверещав від болю їжачок.

Він вискочив з-під щита, схопив того важкого меча й приготувався до захисту. Якби на його голки не набилось стільки білого пуху, то Гочо мав би менш загрозливий вигляд. Він виглядав би звичайним їжачком, що тримає великого меча. Але зараз — це було якесь біле створіння, з сердито виряченими оченятами, навколо голови якого кружляли мілкі пір'їнки. Це видовище справило дивне враження на особу з дірявим капелюшком. Вона, взявшись у боки, несподівано затряслась від сміху. Сміх її був нечутним — з рота виривалось тільки шипіння.

«Вони, що тут, онiмiли всі?! — подумав, обурившись, їжачок. — І що вона побачила на мені смішного?»

Він навіть образився на особу з дірявим капелюшком. Нахмуривши грізніше бровки та замахнувшись важким мечем, Гочо втратив рівновагу й гепнувся на підлогу. Особу така поведінка їжачка ще більше розвеселила. Вона залізною рукою схопила Гочо за комір піджачка й потягнула за собою до дверей. За їжачком волочився довгий меч, якого він ніяк не відпускав.

«Вони, мабуть, тут усі залiзнi», — подумав Гочо, придивляючись, куди вона його тягне.

Йому в пору б злякатися, і він зібрався це зробити, але не встиг. Залізна рука вкинула його до якогось темного приміщення, наче кошеня, що нашкодило. Опинившись на пiдлозi, Гочо таки злякався. Тільки не темного приміщення. Він усвідомив, що не зможе захищатись від залізних мешканців зруйнованого замку. Його гострі голки тут не допоможуть.

Тим часом у приміщенні посвiтлiшало. Гочо міг уже розгледіти, куди потрапив. Несподівано хтось доторкнувся ззаду до нього. Злякано скрикнувши, Гочо озирнувся і побачив гурт маленьких залізних створінь. Вони обступили його, з цікавістю розглядаючи.

Та це ж їхня дітвора, здогадався їжачок. У підтвердження цьому, він побачив на пiдлозi дивні залiзнi іграшки, а на стінах — дитячі малюнки. Що ж, він справді знаходився в дитячій кiмнатi, i вкинули його сюди, як нову іграшку.

Залізна дітвора, ледь чутно хiхiкаючи, продовжувала його обмацувати. Один з них, мабуть найстарший, відібрав меча в Гочо й закинув його десь у куток. Меч їх не цікавив. Вони звикли тут до подібних іграшок. А ось сам Гочо — весь білий, у пір'їнах, дуже зацікавив малечу. Такої іграшки в них ще не було.

Той, що був старшим, схопив їжачка й потягнув до себе, але інші також не відпускали його. Таким чином, почалась суперечка за нову іграшку. Кожен тягнув Гочо до себе, i це могло закінчитись погано, тому Гочо заверещав що було сил, відбиваючись від залізних бешкетників. Його крик луною відгукнувся в напівзруйнованих приміщеннях замку. Залізна малеча миттєво заховалась по закутках. Схоже, що тут давно не чули голосу чи крику. Зрозумівши це, Гочо викрикнув ще кілька раз, на всякий випадок. Він подумав, що можливо хоч таким чином зможе захищатись від настирних мешканців зруйнованого замку, якщо вони не бояться його голок.

Зразу ж, за дверима почувся тупіт чобіт, і Гочо знову згадав про залізного рицаря. Він кинувся десь заховатись, хотів навіть у вікно виплигнути, але воно виявилось заґратованим. В цю мить з гуркотом відчинились важкі двері. У приміщення ввійшли два суб'єкти в латах. Вони мало чим відрізнялись від того рицаря. Хіба що зростом були меншими. Один з них виглядав товстим, у кухарському ковпаку на голові й підперезаний кухарським фартушком. Інший був худим, високим i з перев'язаним, наче в пірата, оком. Його голову прикривав залізний шлем, більше схожий на каструлю.

Гочо спробував прошмигнути поміж ніг високого суб'єкта, але спіткнувся. Схопивши залізними пальцями за колючки, суб'єкт підняв Гочу на рівень єдиного ока, розглядаючи, що воно таке. Гочо безпорадно теліпав у повiтрi лапками, забувши навіть закричати.

У цю мить до приміщення ввірвалась вже знайома йому особа з дірявим капелюшком на голові й загрозливо зашипіла на суб'єктів. Тримала вона перед собою довгого списа, яким намагалась вколоти худого суб'єкта.

Тим часом товстяк, будучи без зброї, почав задкувати до дверей, але спіткнувся об іграшку і з гуркотом гепнувся на підлогу. Довгий суб'єкт, захищаючись від списа, випустив Гочу, і тільки тепер їжачок, отямившись, голосно заверещав. Високий суб'єкт, та особа зi списом на мить завмерли. Цієї митті було достатньо, щоб Гочо, переплигнувши через товстого суб'єкта, вискочив із приміщення. За спиною він почув дзенькіт зброї. Там битва почалась знову.

Вгледівши збоку, в стіні відчинені дверцята, Гочо прошмигнув у них, опинившись в повній темряві. Раптом поруч відкрилися ще одні двері, і звідтіля долинув незрозумілий гуркіт. Заглянувши туди, Гочо побачив просторе, добре освітлене приміщення, в якому мешканці замку виконували якусь дивну роботу. Це було схожим на велику кузню, де на вогні кувались залізні лати. Гочо зібрався, було, запитати у ближнього робітника, чим вони оце займаються, але несподівано помітив того величезного рицаря. Він по-хазяйськи проходжав тут, наглядаючи за роботою.

Нарешті рицар помітив Гочу, мабуть, завдяки білим пір’їнкам на його голках. Ще грізніше нахмуривши обличчя, рицар щось прошипів, направляючись в сторону Гочі. Гочо кинувся втікати назад на вулицю, а там, не оглядаючись та спотикаючись, помчав подалі від цього небезпечного місця.

«Де б заховатись?» — подумав їжачок, продовжуючи бігти. Край дороги він побачив стовбура якогось дерева. У стовбурі чорніло дупло, i Гочо, не роздумуючи, заховався туди. На щастя, дупло було порожнім і доволі просторим

Почувши підозрілий шум, їжачок виглянув з дупла. На своє здивування, він побачив знайомих уже суб'єктів, які несли пов'язану особу в дірявому капелюшку. Вона відчайдушно виривалась, намагаючись звільнитись.

Гочi шкода стало особу. Вона ж йому нічого поганого не заподіяла. Незважаючи на небезпеку, він тихо вибрався з дупла та, крадучись, пішов за ними вслід. Дорога серед руїн замку була звивистою, з багатьма перешкодами у вигляді битого каміння. Гочо схопив каменюку, щоб кинутись на допомогу особі, та раптом вони кудись пропали. Їхнє зникнення супроводжувалось гучним скреготом якихось механізмів.

Наблизившись туди, Гочо побачив, що дорога закінчувалась обривом, а скрегіт був результатом роботи дивного ліфта. Ліфт опускав трійцю донизу, а там кінця обриву видно не було. Гочо подумав, що ліфт можна якось зупинити. Він був уже знайомий із подібним пристроєм. У їхньому містечку, в найбільшому магазині також є ліфт, i Гочо ним не раз користувався. Тому десь повинні бути кнопки чи важіль. Він уважно оглянув усе навколо, але окрім колеса, яке повільно поверталось та скреготало, нічого не побачив.

На самісінькому краю провалля він знайшов кимось загублену дитячу іграшку. Згадавши про дітей, Гочо розхвилювався, чи не трапилось що з ними. Не роздумуючи, він кинувся тією ж дорогою назад. Ось і дуб з дуплом, а ось i знайомі залiзнi двері. У приміщенні було порожньо. Гочо тихенько позвав малечу:

— Гей, ви є тут?

Вiдповiдi не було. Обережно направившись до темного закутка, Гочо зачепив ногою якусь каструлю. Піднявши її, він упізнав шлем, який був на голові високого суб'єкта. Мабуть, у боротьбі він загубив його. На шлемі Гочо розгледів табличку з написом: «Крiк». Очевидно так звали високого суб'єкта.

У закутку щось зашаруділо, i звiдтiля показались залiзнi дітки. Вони боязко поглядали на Гочо, не наважуючись пiдiйти ближче.

Їжачок позвав їх, тільки тихенько, щоб знову не налякати:

— Підходьте ближче, будемо знайомитись. Мене звуть Гочо, а тебе як? — звернувся він до старшого з них.

Той, зрозумівши чого хоче від нього білий незнайомець, показав залізним пальчиком на свого лоба. Гочо з подивом побачив там таку ж табличку з написом: «Мiк». Глянувши на інших, Гочо побачив такі ж таблички. Написи на них мало чим розрізнялись — Вiк, Гiк, Чiк, Шiк, а в найменшого з них був найдовший напис — Нiнотамiка. Великий напис ледь умістився на лобі маляти. Гочо здогадався, що це дівчинка.

Малеча наблизилась до їжачка. Мiк дістав звідкись таку ж табличку та зібрався причепити її до лоба Гочi.

— Нi! Не треба! — занепокоївся Гочо.

Він злякався, уявивши, як буде виглядати з цією табличкою на лобі. На всяк випадок, Гочо прочитав напис на тій табличці — «Жiк». Бути Жiком йому не хотілось.

А Мiк, не розуміючи, чому їх новий знайомий так протестує, знову протягнув до його лоба табличку.

— Нi-i-i! — довелось закричати Гочі.

І тут він ще раз упевнився як його крик діє на залізних мешканців зруйнованого замку. Мiк, миттєво чкурнув десь у закуток, а за ним поховались і інші малюки.

— Та не лякайтесь ви так! — почав заспокоїти малечу їжачок. — Я не збираюсь вас ображати. — Він наблизився до закутка, де поховались діти. — Навпаки, я хотів би з вами потоваришувати. А може, чимось i допомогти.

Малеча продовжувала тихенько сидіти в закутку. Звідтіля тільки поблискували їхні перелякані оченята.

— Ну, добре, добре. Мабуть, я вас дуже налякав, — Гочо присів біля них, бо, все-таки, стомився. Забагато пригод випало на його долю за такий короткий період. Згадуючи останні події, їжачок усе більше дивувався їхній загадковості. Хто б міг подумати, що недалеко від їхнього містечка можуть відбуватись отакі дива?

Очі їжачка повільно заплющились, і він заснув. Залізні дітки сиділи тихо в закутку. Можливо, також спали.

Спроба допомогти новим друзям

Розбудив їжачка потужний гуркіт, що долинав знадвору. У заґратоване віконце блиснуло яскраве світло. Гочо прикрив очі, бо відвик від світла, поневіряючись у темних приміщеннях замку. Гуркіт знову прозвучав, наче хтось бив важкою кувалдою об залiзнi двері. Гочо глянув на малечу, яка, збившись до купки, тремтіла від переляку.

Світло ще раз блиснуло, i ще раз пролунав той же гуркіт. Здавалося, що хтось вламується у заґратоване віконце. Намацавши під ліжечком меча, Гочо прийняв войовничу позу. Він вирішив, що так просто не дасться, тим паче, що тепер мусив захищати ще й оцих нещасних переляканих малят.

За вікном почувся тупіт важких чобіт. Гочо зразу ж упізнав цей тупіт. Він безумовно належав тому ж рицарю.

«Невже він мене й досі шукає?» — подумав їжачок, стиснувши міцніше рукоять меча.

Гуркіт і шум поступово віддалялись.

Його думки перервав чийсь дотик ззаду. Це був Мiк. Виглядав він дуже розгубленим, і Гочо погладив його по голiвцi. Вiд подібної, ніколи до цього не баченої ніжності в Мiка на очах з'явились сльози.

— Що з бою, Мiк? — запитав Гочо, не будучи впевненим, що малюк розуміє його.

У вiдповiдь Мiк потягнув Гочу за рукава до дверей, а далі повів кудись у темряву. Малеча не відставала від них. Рухались діти, крадучись та низько пригнувшись до землі. Вони й так були маленькими, а коли кожен пригнувся, то взагалі стали непомітними в темряві. Беручи з них приклад, Гочо також пригнувся. Та все ж він був помітний, i навіть дуже. Його видавав білий пух, що набився в голки. У темряві він був схожим на білого м'ячика, який котився дорогою. М'ячик цей час від часу скрикував, бо шпортався об каміння на дорозі.

А дорогу малеча вибирала дуже непросту. Вони продирались крізь густі колючі зарості, пролізали крізь щілини в мурi, засотані непрохідним павутинням, у якому чатували величезні павуки.

В одній зi щілин вони мусили таки затриматись. Павуки, побачивши мандрівників, зарухались. Малечу вони пропустили в щілину, а Гочу пропускати не збирались. Їжачок на мить розгубився, але пасувати перед цими страховиськами йому також не личило. Його допомога була потрібна новим друзям. Згорнувшись клубком, Гочо прошмигнув у щілину, добряче поколовши нападників. При цьому він ще й гучно закричав, від чого павуки дременули десь у зарості.

А малюки вперто продовжували рухатись далi руїнами замку. Гочо ледь встигав за ними. Нарешті, вони почали спускатись крутими кам'яними сходами донизу. Сходи закінчились біля високої стіни. У стiнi темнівся лаз, схожий на трубу. Саме туди малеча потягнула його за собою. Гочо не міг второпити, куди вони направляються, але ж не кидати дітей отут, таких беззахисних.

Труба виявилась безкінечною. Вона повертала то вліво, то вправо, то донизу, а інколи й уверх. Під ногами в них траплялись прикриті металевою сіткою отвори. Гочо здогадався, що це вентиляцiйнi ходи замку.

Нарешті труба закінчилась, і вони опинились перед високою, стрімкою скелею. Залізні малюки, не роздумуючи, подерлися доверху, чіпляючись залізними пальчиками за виступи скелі. Але в Гочi пальчики були не залізними, i він не уявляв собі, як зможе вибратись наверх. І взагалі, для чого їм туди видиратись? Поки він роздумував, у трубі пролунав дивний гуркіт.

«Схоже, що нас переслідують», — подумав Гочо, і кинувся дертися по скелі вдогін малечі.

З переляку видирався він напрочуд спритно. Коли Гочо майже наздогнав малих, з труби зi скреготом вирвався дивний залізний птах. Він незграбно замахав крилами, намагаючись злетіти. Це йому не вдавалось, i птах помітно нервував з цього приводу. Він спробував злетіти з розбігу, але вдарявся об скелю й падав на землю. Піднявшись, птах знову робив розбіг. При цьому його залiзнi деталі деренчали, і навіть деякі з них він губив.

Гочо зупинився, спостерігаючи за кумедним птахом. Він подумав, що коли птах зробить ще кілька спроб злетіти, то повністю розсиплеться на деталі. Але їжачок помилився. Птах, втративши половину деталей, зробився легшим, i таки злетів. Гочо від несподіванки навіть скрикнув. Зробив він це вчасно, бо птах якраз намагався дістати його довгим дзьобом. Але крик Гочо зупинив його. Розмахуючи крилами, щоб утриматись в повiтрi, птах здивовано розкрив свої скляні очі, ніби побачив не їжачка, а щось жахливе.

Це й не дивно, Гочо зараз не виглядав звичайним їжачком. Він був білим, з відомих уже причини, i до того ж голосно кричав. А на мешканців зруйнованого замку крик справляв велике враження. Не втримавшись у повiтрi, птах таки рухнув на землю, здійнявши хмару пилюки.

Гочо з полегшенням зітхнув. Треба було поспішати за малечею. Вони, видираючись наверх, не бачили отих пригод з птахом. Останньою вибиралась по скелі маленька Нiнотамiка. Гочо підхопив її, і вони разом наздогнали всіх інших, а там уже й вибралися на вершину.

На вершині Гочо нічого особливого не побачив, тому знову здивувався, задля чого вони з такими труднощами видирались сюди. Це була рівна площадка, яка закінчувалась зо всіх сторін стрімкими обривами. Росло тут декілька невисоких дерев. Біля одного з них Гочо побачив щось схоже на примітивну будівлю. Саме до неї і направились залiзнi малюки. Дорогою маленька Нiнотамiка весело плигала, радіючи більше за всіх. Вона ніби вирвалась на волю. Гочо відчув, що на вершині справді інше повітря. Тут легше дихалось, і під ногами росла свіжа трава. Із-за далекого пагорба показалось те, чого Гочо вже давно не бачив — сонце.

Нiнотамiка знайшла пташине гніздо, а в ньому кілька рябеньких яєць. Гочо зрадів цій знахiдцi не менше ніж сонцю. Він настільки зголоднів, що готовий був негайно проковтнути тi яйця.

                                        Зустріч з дивною принцесою

Пiдiйшовши до будівлі, Мiк постукав у двері. За дверима хтось кашлянув. Мабуть, це було запрошенням увійти. Мiк зразу ж відхилив двері i вони зайшли всередину. Схоже, що діти були тут не вперше. Вони поводили себе вільно, наче вдома. У кутку приміщення біля погаслого багаття сиділа дуже дивна бабуся, зодягнена в неймовірне лахміття, а голову їй покривала дірява хустина. Бабуся ще раз кашлянула й уважно поглянула на Гочо.

— Добридень, дітки. А це хто з вами прийшов? Я подібної істоти ще ніколи не бачила, хоч живу на цьому свiтi вже багато років.

Гочо зрадів можливості з кимось поговорити. Він подумав, що може хоч ця старенька розповість, що трапилося з замком та його мешканцями. Тихо кашлянувши, він вiдповiв:

— Не дивуйтесь, будь ласка, моєму вигляду. Я — їжачок. Звуть мене Гочо, а це на мені білі пір'їни, яких я ніяк не можу позбутися.

— Їжачок? Пiдiйди ближче, я на тебе подивлюся.

Гочо наблизився, і старенька доторкнулась до нього рукою.

— Ой, ти так колешся.

Вона також зраділа нагоді з кимось поговорити.

— Сідайте, діточки, і ти, Гочо, сідай, я вас буду пригощати. У мене рідко бувають гості.

Старенька постелила ганчірочку, на яку поклала кілька мисочок. У мисочках лежали яйця схожі на тих, які знайшла Нiнотамiка. Окрім яєць Гочо побачив салат з трав, якісь корінці, а далi вже не придивлявся, бо нестерпно хотів їсти. Залізна малеча й не доторкнулась до мисочок. Схоже, що залiзнi мешканці зруйнованого замку взагалі обходяться без їжі.

Бабуся з задоволенням спостерігала, як Гочо опорожнює мисочку за мисочкою. Коли він нарешті наситився, вона заговорила:

— У тебе мабуть багато запитань до мене, білий їжачку? Я думаю, саме для цього мої маленькі друзі й привели тебе сюди. Я розумію. Вони, нажаль, говорити не вміють, як i всі інші мешканці зруйнованого замку.

Старенька сіла зручніше, поправила на голові хустину і неспішно продовжувала:

— Це дуже давня й сумна історія. Багато десятиліть назад наш замок зруйнувала, зачаклувавши його мешканців, зла чаклунка, схожа на величезну жабу. Замок i навколишні землі тоді належали моєму батькові. Він князював тут, а я була маленькою принцесою.

Бабуся дістала потріскане люстерко й заглянула в нього. Причепурившись, вона продовжила розповідь:

— Ой, скільки ж років промайнуло з тієї пори. Я давно вже не схожа на принцесу. Щасливою й безтурботною то була пора. Ми, дітлахи любили гратися біля замку, ворота якого ніколи не зачинялись. Ворогів у нас не було. Жили ми мирно і щасливо...

Розповідь бабусі перервало якесь шарудіння. Купа листя в кутку зарухалась i звiдтiля виповзла змія. Гочо ледь не закричав з переляку. Змія, поклавши велику голову на коліна бабусі, уважно розглядала присутніх.

— Не бійся, їжачку, це вужик, мій вірний помічник, — вона погладила вужика по голові, а він, примруживши очі, замуркотів наче кіт. — Він добрих гостей не ображає. Але коли сюди з'явиться хтось незнаний, мій охоронець обов'язково скине його зi скелі в прірву. Таке вже траплялось.

Бабуся дістала з кишені корінчика й дала вужику пожувати. Він, плямкаючи губами, з насолодою поїв, потім заплющив очі і задрімав.

— Так, на чому ж я зупинилась? — бабуся дістала з тієї ж кишені ще одного корінчика й почала жувати його сама. — Недалеко від нашого замку знаходилось невелике озерце. Вода в ньому завжди була каламутною, тому ми ніколи там не купались. Старі люди розповідали, що в тому озері потонуло багато необережних мешканців замку.

І ось одного дня, коли надворі зчинилася негода, пішов проливний дощ, здійнявся вітер, саме з цього озера винирнула ота чаклунка. Вона була такою великою, що коли винирнула, в озері не залишилось води. Вода вилилась на берег i потекла полем.

Хтось iз мешканців випадково побачив це страхіття, виглянувши за ворота замку, щоб покликати додому свою козу, бо ж негода. У замку тоді здійнялась тривога. З великими труднощами зачинивши поржавілу браму, перелякані мешканці спостерігали зi стін вежі за чаклункою. А вона хапала по дорозі всю живність i жадібно поїдала. Хто не встиг загнати додому перед грозою свою худобину, то вже її більше не бачив. Рухалась чаклунка повільно, була ніби незграбна, але ловила здобич напрочуд спритно.

Бабуся на мить замовкла, гірко зітхнула, і ніби задрімала. А Гочо з нетерпінням чекав подальшої розповіді. Коли бабуся прикрила очі, то вужик навпаки — розплющив свої. Він підняв голову, наче був на варті.

Залізна малеча, скупчившись у кутку, також слухала розповідь, тільки Нiнотамiка не могла всидіти на мiсцi. Вона підняла з долівки хворостину й почала гратися з вужиком. Він спочатку виявляв незадоволення, що його відволікають від службових обов'язків, але згодом захопився грою і наче кошеня кинувся по комiрчинi повзати за хворостиною й Нiнотамiкою

Ця метушня розбудила бабусю. Вона здивовано глянула на Гочо, на дітей, згадуючи, хто вони. Прикрикнувши на вужика щоб той угомонився, бабуся знову глянула в люстерко, поправила волосся i продовжила розповідь:

— Ой скільки ж лиха завдала нам та злюща жаба. Вона билася у ворота, щоб проникнути до замку. Вона ревла від люті так, що дрижали будівлі. Не добившись свого, чаклунка влаштувала біля брами щось схоже на гніздо, і влаштувалась там надовго.

Мешканці замку, які мали зброю, охороняли ворота як могли. Вони лили зi стін на потвору кип'ячу смолу, кидали в неї списи, стріляли з луків. Але ніщо на неї не діяло. У її товстій шкiрi стирчало стільки стріл, що вона стала схожою на їжака… — бабуся, глянувши на Гочу, вибачилась:

— Пробач, білий їжачку. Я не хотіла вас порівнювати. — Майже місяць чаклунка сиділа під брамою, не даючи можливості завезти до замку їжу. Зрештою, упевнившись, що їй не проникнути в замок, чаклунка взялась чаклувати. Треба визнати, що вона мала до цього неабиякий хист. Спочатку вона спробувала своє чаклунство на живності, яка була в замку. Уся худоба, кози, кури ніби закаменіли. А потім — прийнялась за людей. Майже сутки, напускаючи чари на замок, чаклунка перетворила його мешканців на залізних істот. Уникла цієї участі тільки невеличка купка мешканців, які зуміли прорити хід під муром i втекти. Серед них була i я. Але чаклунка й до нас дібралась. Я бігла першою, тому встигла втекти до лісу, а інших вона таки зачаклувала. — Бабуся на мить замовкла. З її пiдслiпуватих очей капнули сльози. — Ой, як давно я не плакала, — вона витерла рукавом очі. — Я вже й забула як це робиться.

У цю мить до комірчини залетіла пташка, схожа на одута. Її яскраве оперення наче освітило комірчину.

— Ось i годувальниця наша прилетіла, — бабуся погладила пташку, що сіла їй на плече. — Важко було б нам iз вужиком, якби не пташки. Їх тут декілька гніздиться. Завдячуючи їм, ми й виживаємо.

Пташка в цей час перелетіла на голову вужика i легенько дзьобнула його в тім'я. Вужик невдоволено поморщив лоба і за допомогою свого довгого хвоста переставив пташку назад на плече старенької.

Бабуся з посмішкою спостерігала за цією сценою.

— Вони конкурують поміж себе — хто головніший помічник у мене, — пояснила вона. — Так ось, замок занепав, перетворився на руїни, а залiзнi мешканці тільки тим i займаються, що кують лати для нових поколінь. Хоч, нажаль, їх стає все менше, бо чаклунка щодня вимагає для себе жертв.

— Вона їсть залізо? — здивувався Гочо.

— Нi, звичайно. Вона вміє перед цим оживляти їх. — Старенька нахмурилась, міцно зціпила сухі, жилаві кулачки, ніби зібралась битися з потворою. — Ось тут ми дійшли до головного. У бібліотеці мого батька знаходилась старовинна книга. Вона завжди лежала десь у кутку під іншими книгами, яких у бібліотеці було безліч. Ніхто на неї ніколи не звертав уваги, а вона, виявляється, була магічною. Коли чаклунка, зачаклувавши мешканців, вдерлася до замку, то в першу чергу відшукала цю книгу. Я думаю, що саме через цю книгу вона й напала на наш замок. За допомогою цієї книги чаклунка знімає чаклунство. Вона могла б зняти чаклунство зо всіх мешканців замку, але їй не вигідно це робити. Залізними істотами легше управляти.

Будучи ще маленькою, я також інколи переглядала малюнки у тій книзі. На них були зображені чаклуни та інші дивні неймовірні істоти. Тоді я читати ще не вміла, прийнявши книгу за звичайну збірку казочок. Одного разу батько побачив мене за цією книгою в руках. Він забрав її в мене, попередивши, щоб я більше до неї не торкалась, бо ця книга про злих чаклунів, i я погано спатиму, якщо буду гратись з нею.

Старенька на мить замовкла, погладила знову пташку й випустила її на вулицю.

— А де ж зараз та книга? — нетерпляче запитав Гочо.

— О, тепер її не дістати! Чаклунка напевне добре її охороняє. Якби знайшовся такий сміливець i дібрався до чаклунки, то десь там знайшов би й книгу. А поки, мешканці зруйнованого замку живуть, працюють i народжуються залізними. — Старенька тяжко зітхнула. — Мабуть, така вже їхня доля. Але найстрашніше, що їх приносять у жертву чаклунці. Виконують цю роботу її помічники, а головний наглядач тут — велетенський рицар. Він багато років нудьгував без роботи, бо ніхто зi сторонніх не проникав до замку. Але тепер, оскільки ти там вештаєшся, він повинен би тебе переслідувати.

— Так, ви маєте рацію. Я ледве втік від нього.

— О, ти повинен бути обережним, білий їжачку. Вiд його залізного чобота ще ніхто не зміг урятуватись.

Довга розповідь зовсім стомила бабусю. Вона якось обм'якла, схилила голову і тихо заснула. Її розповідь так уразила добре серце їжачка, що він вирішив обов'язково чимось допомогти нещасним мешканцям замку.

Діти тихенько сиділи в куточку комірчини. Гочо ніжно погладив кожного з них по голiвцi.

Надійні друзі завжди прийдуть на поміч

Великий чорний, мохнатий павук, нахмуривши кошлаті брови, незадоволено поглядав на біле в голках створіння, тобто — на Гочу. Поруч з павуком вовтузилась в павутинні й жалібно дзижчала муха. Вона ніби просила допомоги в Гочi, але йому зараз було не до мухи і не до павука. Густа павутина заважала йому спостерігати за двома суб'єктами, які вибиралися з ліфта.

Гочо сидів у засідці вже кілька днів, терпеливо очікуючи на них. Він мав намір скористатись їхнім ліфтом, щоб відшукати лігво теперішньої хазяйки замку.

Своїх нових друзів — маленьких діток Гочо заховав у надiйнiй схованці, тому був спокійний за них. Прислужники чаклунки до них не доберуться. Він витратив майже тиждень на пошуки схованки, блукаючи руїнами замку. Заглянувши у всі можливі закутки, Гочо зупинив свій вибір на статуї тієї поважної панi, за кріслом якої ховався сам від переслідування рицаря. Саме під сидінням панi було достатньо місця, щоб заховати дітей.

А муха все дзижчала. Вона могла привернути увагу суб'єктів, тому Гочо прибрав хворостиною павутиння, водночас допомігши мусi. Павук чкурнув десь за дерево снувати павутину в іншому, більш безпечному мiсцi, а щаслива муха полетіла собі геть.

Коли суб'єкти, гримаючи важкими латами, пройшли повз нього в напрямку руїн, Гочо тихенько пробрався до ліфта. Він ретельно оглянув дивну споруду, але знову ж таки ні важеля, ні кнопки, які б запустили ліфт, їжачок не побачив. Він навіть підскочив на дерев’яній платформі, намагаючись таким чином зрушити ліфт з місця, але нічого не добився. Під ногами в кутку ліфта валявся старий мішечок. Гочо подумав, що коли він заховається в мішечку й буде тихенько лежати, то суб'єкти його не помітять. Тим більше, що на вулиці ще було темно.

Так він і зробив, а в мішечку трохи зiгрiвся, і... заснув.

Далекий гуркіт святкового феєрверку поступово наближався, а тому ставав усе гучнішим. Небо розрізали яскраві тріскучі спалахи салюту. На вулицях містечка юрмилося безліч мешканців. Вони, святково одягнені, обличчя їхні сяяли радістю. Над головами в них гірляндами літали повiтрянi кульки. Лопаючись, вони створювали ще більше шуму.

Гочо добре все бачив, бо пролітав над усім цим гамором, не усвідомлюючи, на чому він летить. Схоже, що під ним був літаючий килим i Гочi напрочуд зручно було на ньому. Був він зараз гарно причесаним, голки зiбранi на потилиці у хвостика й зав'язанi яскравою стрічкою. Радісно було в нього на серці. Він міг спокійно зустрічатись і говорити з ким завгодно, без ризику когось поколоти голками.

Ніби в підтвердження цьому, Гочо зустрів сімейство тхора Бома. Бом привітно посміхнувся до нього, радісно привітався і навіть обняв його. А ось i щур Пика наближається. Він одягнений у святковий костюм, а на голові має нового капелюха. Пика, знявши капелюха та посміхаючись, також привітався з Гочею.

«Який, все-таки, він симпатичний, — подумав їжачок, вiдповiдаючи на привітання. — Як добре, що в мене такі чудові сусіди».

Пика на хвильку зупинився поруч з їжачком i привітно заговорив. Розмовляли вони про гарну погоду нині, про багатий урожай на городі. Пика ще щось говорив, але Гочо вже не чув його, бо полетів далi.

Назустріч йому наближались кротик Мунк і його сусідка — куниця Жанна. Куниця без зупину щось щебетала, а кротик схвально кивав головою. Порівнявшись з їжачком, вони зупинились, чемно привітались, а Жанна навіть подарувала йому букет квітів. Гочо зовсім розчулився. Він у вiдповiдь обняв i Жанну, i Мунка. Потім понюхав букета, але аромат видався їжачку дивним.

«Невже отакі чудові квіти можуть так неприємно пахнути?» — подумав Гочо.

Він ще й ще раз понюхав букета, але запах не покращився, а навпаки, став ще більш неприємним. Окрім цього, букет чомусь боляче вдарив його по обличчю.

Це примусило Гочу прокинутись. Розплющивши очі, він побачив у себе перед носом не букета, а великого брудного черевика.

Що за дивина?! Не міг прийти до тями їжачок. Він глянув уверх i... ой, який жах! Над ним нахилились два суб'єкти. Вони уважно розглядали їжачка, і навіть обнюхували його.

Тепер Гочо прокинувся вже остаточно. Поки суб'єкти роздумували, що з ним робити, він ще встиг пошкодувати за чудовим сном. Ще Гочо встиг усвідомити, в яку халепу потрапив.

Його вкинули до іншого мішка, де хтось уже лежав i тихо стогнав.

— Ти хто? — запитав Гочо в стогнучого.

У вiдповiдь він почув ще більш жалібний стогін. Гочо здогадався, що в мішку знаходиться чергова жертва для чаклунки. Гочо зовсім впав у відчай. Він знову згадав свій чудовий сон, i ледь не заплакав. Шкода йому стало себе, дуже шкода. І як він міг покинути таке гарне містечко i таких чудових його мешканців? А тепер його віднесуть на знущання до противної чаклунки. Його навіть не доведеться оживляти, бо він, здається, поки ще живий. Без сумніву, чаклунка має зайнятись ним в першу чергу.

Гочо почув скрип ліфта, а це означало, що вони продовжують опускатись донизу. Нарешті, ліфт зупинився, і суб'єкти, схопивши мішок, вкинули його до якогось приміщення. Усе стихло.

Десь збоку у стіні Гочо почув дивний шурхіт. Він, прорвавши діру в мішку, виглянув назовні. Знаходились вони в невеличкому склепi, зi стелі якого капала вода.

Шурхіт почувся знову.

Гочо оглянув стіну, звідки шурхотіло, але нічого особливого не побачив.

«А де двері? — подумав їжачок. — Повинні ж були якось вийти звідси суб'єкти».

Він почав обмацувати стіни. Наштовхнувшись на велику кам'яну брилу, що виступала зi стіни, Гочо обперся на неї, а вона зрушила з місця.

Це й були потаємні двері. За дверима Гочо побачив довгий коридор.

Уважно вглядаючись у темряву, він направився коридором уперед.

Раптом на стiнi засвітилось вікно. Воно знаходилось зовсім поруч. Гочо хотів виглянути у вікно, але боляче вдарився лобом об кам'яну стіну, а вікно зразу ж зникло. Їжачок обмацав стіну, але вікна, як не було. Тут він побачив ще одне вікно на протилежній стiнi. Воно було розчиненим. Звідтіля почулося щебетання пташок та шум вітру.

Гочо, зрадівши можливості вибратись на волю, не роздумуючи кинувся до вікна. Цього разу він так ударився об стіну, що в нього запаморочилось в голові i засвітились іскри в очах. Він глянув туди, де було вікно, але воно також зникло. Тепер Гочо впевнився, що вікон тут нема, що він бачив тільки марево.

Я ж міг сам себе прибити, — навіть злякався Гочо. Може на це й розраховувала чаклунка, яка ті вікна начаклувала? Мабуть, вона так розважається. Він рішуче піднявся з долівки і направився в темряву підземелля, але дуже швидко знову наштовхнувся на кам'яну стіну. Обмацуючи нову перегороду, Гочо зрозумів, що вона округла й нагадує якийсь глибокий колодязь. Кудись навіть подівся і коридор, яким він прийшов сюди.

Десь, майже поруч, за стіною знову почулось дивне шарудіння.

Обстеживши уважно долівку колодязя, Гочо несподівано побачив у кутку під стіною білого гриба. Гриб був великим, гарним i напевне дуже смачним. Навіть шкода було його зривати, але Гочо вже зголоднів, бо їв він востаннє ще в комірчині старенької принцеси.

Помилувавшись трошки знахідкою, Гочо зірвав гриба.

Ой, даремно він це зробив. Із щілини під грибом раптом хлинула холодна вода. Вона вдарила таким потужним фонтаном, що за мить наповнила дно колодязя. Гочо спробував прикрити щілину собою, але потужний струмінь підняв їжачка над поверхнею води наче пір'їнку.

Вода стрімко заповнювала колодязь. Її рівень здіймався все вище, а Гочо, не вміючи плавати, безпорадно опускався на дно. Невідомо, про що він зараз думав. Можливо, знову проклинав себе за те, що так необдумано покинув свою домівку. А може жалкував, що не спромігся до цього часу навчитися плавати, і тепер має даремно пропадати. З відчаю Гочо дуже розсердився на себе. Як можна бути таким нерозсудливим?! Вiд злості він надувся наче м'ячик.

Так трапляється з кожним, хто ображається на когось, чи сердиться. Але зараз ця звичка виявилась для їжачка корисною. Він відчув, що піднімається на поверхню води наче справжній м'ячик. Гочо спробував ще сильніше розсердитись на себе, щоб більше стати схожим на м'яча.

У цю мить він винирнув на поверхню, але чиясь величезна, зелена, схожа на жаб'ячу лапа спробувала занурила його назад під воду. Гочо наштовхнувся своїми голками на лапу, i зразу ж почув неприємний гучний зойк. Мабуть, його противник не чекав на подібний сюрприз. Продовжуючи верещати від болю, він десь зник. Гочо не встиг i розгледіти, хто це був. Але він здогадувався, що мав справу з витівками тієї ж чаклунки.

Вибравшись на берег, він з подивом побачив, що, нарешті, звільнився від пір’їнок. Купання в колодязі пішло їжачку на користь.

Але куди ж він тепер потрапив? Оглянувшись, Гочо затремтів від жаху. У два кроки від себе він побачив... залізного рицаря. Той уважно розглядав їжачка, мабуть, не впізнаючи його. Гочо зараз виглядав, як звичайнісінький їжачок.

Залізний рицар стояв у нерiшучостi, вирішуючи, що робити iз цим крихітним суб'єктом. Якщо це той нахаба, що посмів нагрубіянити йому, то, звичайно, треба покарати його. А якщо це якесь невинне створіння, яке вибралось з нірки попити водички, то достатньо пнути його чоботом подалі.

І тут Гочо згадав, що володіє чудовою зброєю проти жителів зруйнованого замку, а саме — гучним криком. Він кашлянув, прочистивши горло, і сміливо закричав до рицаря:

— Ну чого дивишся, залізне чудовисько?! Хочеш віддати мене на обід своїй противній хазяйці!? Але, знаєш, я не їстівний, — Гочо задкував потихеньку, маючи намір при нагоді чкурнути звiдсiля.

— Бачиш, які в мене довгі колючки, — продовжував він викрикувати. — Якщо чаклунка захоче мною пообідати, то це буде останній обід у її житті! Зрозумів?!

Їжачок сам здивувався своїй сміливості. А рицар, схоже, таки впізнав його, і почав піднімати свого важкого чобота. Гочо, на мить озирнувшись, побачив за собою стіну. Далi відступати було нікуди. З відчаю він подумав, що коли вже його віддадуть чаклунці, то нехай. Він готовий ціною свого життя покінчити з тією жабою. Вона, проковтнувши його, звичайно, помре.

Поки він отак роздумував, залізний чобіт опустився йому на голову.

— А-а-а-а-а-а-а-а-а!!! — останнє, що почулося з-під чобота рицаря.

— Заспокойся, Гочо! — несподівано почув їжачок голос кротика Мунка. Вiн не розумів, звідки лунає цей голос.

— Ти чого не вiдповiдаєш? — знову прозвучав голос кротика.

— Не чіпляйся до нього, Мунк! Хіба не бачиш, що він знепритомнів, — це вже був голос ворони Грушi.

Придивившись добре, Гочо справді побачив біля себе Мунка, Грушу й ще хтось виглядав за ними.

— Ви як тут опинились, i… що зi мною трапилось? Я хіба… живий?

— Звичайно що живий. Яким же ти повинен бути? — відповів Мунк. Він обтрусив з одежі їжачка землю й витер хустинкою його гострого носика.

— Апчхи!!! — голосно чхнув Гочо.

— Будь здоровий! — почулося хором у вiдповiдь.

Гочо впізнав голоси ворони Грушi, сови Ташi, дятла Кошi, зайця Чiма i, звичайно, кротика Мунка.

— Ти так швидко гасав цим підземеллям, що я ледве встигав за тобою рити нірку, — продовжував Мунк метушитися біля Гочi. — Сідай ось на стільчика. Ти так i не полагодив його.

— Якого стільчика? — не зрозумів Гочо.

— Як це якого? — здивувався Мунк. — Я зранку приніс до тебе стільчика, бо ти ж обіцяв його полагодити, а тебе не було вдома.

— Ой, вибач, Мунк, — Гочо пiдвiвся. —- Я обов'язково полагоджу його...

— Що, прямо отут? — засміявся Мунк. Разом засміялись всі інші.

Сміх вірних друзів заспокоїв їжачка, i він також засміявся.

— Але як я тут опинився?

— Що означає — як?! — здивувався Мунк. — Ти провалився зверху прямо на мене. Я ж кажу, що, поспішаючи за тобою, рив нору. І як тільки я наздогнав тебе й зібрався вибратись на поверхню, ти раптом звалився мені на голову.

— Вибач, Мунк! — Гочо погладив кротика по голiвцi. —  Я не пошкодив тебе?

— А що зi мною станеться? — Мунк витерся сам хустинкою й заховав її в кишеню. — Ти тільки ось їх налякав, — він показав на принишклих друзів. — Вони також пішли зi мною на пошуки тебе. Ми всі хвилювались, щоб з тобою нічого не трапилось у лiсовiй хащі. І чого тебе понесло туди?..

— Так, так. Це правда, — відгукнулась сова Таша. — Ми дуже хвилювались за тебе. Ось на, випий чаю, — вона налила з термосу напій. — Я би нізащо не пішла в лісову хащу, але під землею не так страшно. Вірно? — звернулась вона до інших.

Вони схвально закивали головами.

Гочо вже зрозумів, що коли рицар наступив на нього чоботом, він провалився в прориту Мунком нору. Дуже вчасно прориту, бо навіть страшно подумати, що з ним було б. Він тут-таки розповів друзям про свої пригоди та про наміри звільнити мешканців зруйнованого замку від злої чаклунки.

Прийшла пора діяти рішуче

Двоголові гадюки з цікавістю спостерігали за дивними мандрівниками, які, крадучись, рухались під стіною. Чогось подібного вони ніколи ще не бачили. І справді, група чудернацьких істот виглядала дуже кумедно. Увібравши в плечі голови, мабуть, щоб бути непомітними, вони в темноті наштовхувались одне на одного й голосно зойкали.

Гадюки настільки захопились цим видовищем, що й забули про свої головні обов'язки — оберігати від небажаних гостей вузький прохід у стiнi. Спостерігали вони за проходом зверху, зi стіни. Щоб зручніше вести спостереження, гадюки мали по дві голови. Одна голова спостерігала за однією стороною стіни, а друга — за іншою. Гадюки не знали ні сну, ні відпочинку, вартуючи вдень i вночі.

Гочо, ковзаючись на слизькій стежці, уперто просувався вперед. За ним впритул ішов Мунк. Мунк кілька разів уже падав, але поквапливо пiднiмався, бо його ззаду підштовхувала ворона. Вона у свою чергу також не раз падала, скаржачись на свою старість, а ще більше, на важку торбу із клубками для в'язання. Вороні також доводилось зразу ж підніматись, бо їй у спину впирався дзьоб дятла, що поспішав за нею. Дотики дзьобу були доволі болючими, але ворона терпіла. Вони отримали наказ від Гочi рухатись якомога тихіше.

Раптом їжачок побачив невеличкий отвір у стіні. По той бік стіни наче хтось увімкнув велику люстру, та ще й не одну. Зразу ж звiдтiля почувся дивний спів, який ніби запрошував гостей заглянути всередину.

Підкоряючись співу, Гочо з друзями довірливо пішли на світло. На галявині за стіною вони побачили розстелені прямо на траві білі скатертини. Поруч знаходилась чудова, велика карусель. Тобто, були всі умови, щоб і поїсти і розважитись. На скатертинах чого тільки не було. Рiзноманiтнi страви розповсюджували духмяні аромати. Навколо скатертин стояли лакеї в лівреях. Вони, слухняно нахиливши голови, готові були виконати будь-яке побажання гостей.

А гості справді уже добряче зголодніли. Вони готові були накинутись на їжу, але Гочо їх стримав. Щось йому видалось тут підозрілим.

«Чи не чергові це витівки чаклунки?» — подумав їжачок.

Придивившись до лакея, який стояв поруч, Гочо помітив, що з-під лівреї в нього виглядає довгий зміїний хвіст. Не стримавшись, він схопив лакея за хвоста й смикнув до себе. З-під лівреї вислизнула величезна двоголова змія. Інші лакеї також скинули з себе одежу. Усі вони виявились зміями. Скатертини раптом кудись зникли, а змії, схопивши кожного з гостей, посадили на сидіння каруселі, i вона завертілась з небаченою швидкістю.

Мабуть, змії-охоронці вирішили в подібний спосіб розважитись перед тим, як жалити гостей та пригощати їх своєю отрутою.

Гочо відчув, що відривається від сидіння каруселі й кудись летить. Він ще встиг щосили заверещати.

Його верещання прозвучало дуже вчасно. Якщо відверто, він повинен був раніше скористатись вмінням голосно кричати. Це ж його головна зброя проти прислужників чаклунки. Він забув ще про одну свою грізну зброю — гострі голки його щетини. Але вони самі нагадали про себе, коли Гочо приземлився на одну з гадюк. Він пронизав її голками і покотився далi, проколюючи інших. Гадюки не встигли навіть скористатись жалами.

Прокотившись, наче каток, по гадюках, Гочо стукнувся об підніжжя каруселі, від чого вона призупинилась.

— Ви як, всі живі? — запитав він, побачивши, як, жалібно стогнучи, вибираються із сидінь каруселі його друзі.

Вони виглядали зараз не кращим чином.

— Ох і покатались ми на тій каруселі, хай їй грець! — вiдповiв, підводячись, Мунк

— Ну, що ж, приведіть себе в порядок і продовжимо наш путь, — промовив, піднімаючись, Гочо. Він оглянувся, чи нема десь близько ще якихось помічників чаклунки.

Поневіряючись у підземеллі зруйнованого замку, наші сміливці несподівано натрапили на вцілілу гарну будівлю. Вони так зраділи знахiдцi, що, не роздумуючи, зайшли всередину будиночка. Там, на своє здивування, вони побачили те, за чим так скучили — чисті ліжечка. У будиночку панувала тиша, в камiнi лагідно палахкотів вогонь, усе налаштовувало на відпочинок. Стомлені мандрівники зразу ж поспішили до ліжок, i невдовзі мирно поснули.

Невідомо як довго їм вдалося поспати, зате прокинулись вони всі одночасно. Розбудило їх відчуття, що вони кудись мчать, невідомо тільки куди і невідомо на чому.

Хоч, чому невідомо? Мчали вони на тих же ліжечках, на яких до цього спали. А ось куди вони мчать, друзі зрозуміли, побачивши недалеко перед собою прірву. І тут Гочо здогадався, що чаклунка в черговий раз наслала на них свої чари. Можливо, того будиночка й не було зовсім?

Зате ліжечка під ними були справжніми, і навіть на справжніх коліщатах.

Прірва стрімко наближалась, i Гочо, перелякавшись, інстинктивно заплющив очі.

— А-а-а-а-а-а-а-а-а!!! — пролунав багатоголосий, відчайдушний зойк Гочо і його товаришів. Такий крик здатен був розбудити i чаклунку, i все підземне царство. I дивуватись тут нічому. На дні провалля росли кущі неймовірних колючок.

Звичайно, це знову ж таки був сюрприз від чаклунки-жаби.

Коли вони зi стогонами та зойками вибрались з колючих заростей, то не впізнали одне одного. Усі були схожими на їжакiв. Особливо комічно виглядала тітонька Таша. Колючки стирчали не тільки з неї, але навіть з її термоса.

Розлючений на чаклунку їжачок, висмикуючи з себе чужі колючки, закричав:

— Ну, постривай, чаклунко, доберусь я до тебе!!!

Він ще й кулачком пригрозив. У вiдповiдь луною повернулись із темноти останні слова Гочi — «...доберусь я до тебе-е-е-е!!!»

У них відчувалось щось дуже загрозливе. Можливо, це була вiдповiдь чаклунки?..

Жалiбнi стогони друзів, які намагались позбутися колючок, примусили Гочу забути на мить про чаклунку. Йому жаль було своїх вірних помічників, але, глянувши на них ще раз, Гочо ледь не засміявся. Дуже комічно виглядали вони. Подібних їжакiв природа ще не знала.

— Ви зараз виглядаєте справжніми їжаками, — сміючись, заспокоював Гочо друзів. — Колючки вам можуть пригодитись. Невідомо, що на нас очікує попереду.

Гочо ще раз уважно оглянув своїх друзів. Перед ним стояла ватага неймовірних їжакiв, i виглядали вони дуже загрозливо.

Десь вдалині замерехтів у сутінках маленький вогник. Потім з'явився ще один, ще й ще поки темне підземелля не перетворилось на чудернацький світильник з тисячею люстр. Але насправді, то були не люстри. То було щось набагато гірше. Вогники швидко рухались, наближаючись.

Побачене, приголомшило друзів. На них насувалась армія сірих щурів. У кожного з них було по факелу.

Гочо знову згадав недобрим словом чаклунку. Хто ж іще міг отаке з ними вчинити? Але треба було якось захищатись. До площадки, на якій вони знаходились, вели кам’яні, напiвзруйнованi сходи. Щурі вже ними піднімались, так що часу на роздуми не було. Його товариші, геть перелякавшись, почали до нього тулитись, шукаючи захисту. І Гочi прийшла на думку чудова ідея. Якщо вони міцно притиснуться один до одного, обнявшись, то вийде великий колючий, круглий шар. А коли такий шар покотиться донизу по сходах, то можна буде протаранити шеренги нападників i вирватись із оточення.

Так вони й учинили. Шар вийшов у них дійсно чудовий. Колючки стирчали з нього на всі сторони, i не тільки колючки, а ще й довгі гострі дзьоби дятла та ворони. Коша вирішив задля такого випадку не ховати свого музикального дзьоба. Хай послугує для доброї справи. Одне, що вони все ж заховали від пошкодження — це Ташин термос. Бо що може бути кращим за духмяний гарячий чай після ось такої битви?

Колючий шар з криками та зойками стрімко врізався в щуриний натовп.

І тут таке зчинилось. Щурі покидали факели i почали ховатись, хто куди. У метушні багато хто з них сам загорівся, перетворившись на живий факел. Живі факели метались підземеллям, не знаючи як урятуватись. А колючий шар усе котився без зупинки. Уже щурі залишились позаду, а він за інерцією ще котився.

Зрештою, налетівши на якусь високу колону, шар розпався на окремі шарики, які, ще трохи покотившись, нарешті зупинились.

Колона, на яку вони наштовхнулись, від удару повалилась, а під нею показався лаз. Гочо, придивившись, упізнав це місце. Через подібний лаз він не так давно й проник у підземелля зруйнованого замку. Згадав він i про дітей, які, мабуть, до сих пір сидять під кріслом поважної пані.

— Якщо ви вже отямились, то підійдіть сюди, — звернувся Гочо до помічників.

Вони гуртом обступили лаз, розглядаючи його.

— Зараз ми спустимося донизу через оцей отвір, — Гочо намагався говорити якомога спокiйнiше, щоб не налякати товаришів. Він добре знає, який це буде спуск. Звичайно, унизу знаходиться ліжко з перинами і нічого страшного не повинно статись, але...

Оглянувши ще раз кожного з товаришів, Гочо на мить засумнівався, чи витримають вони подібне випробування. Найбільше він хвилювався за тітоньку Ташу. Вона могла й не пролізти в отвір лазу, тим паче, що тримала перед собою термоса. Але іншої можливості потрапити вниз не було, а Гочо був впевнений, що саме там десь повинно знаходитись лігво чаклунки.

— Головне, не хвилюйтесь. З вами нічого не трапиться. — Гочо пiдiйшов ближче до отвору. — Я вже користався недавно цим лазом, i, як бачите, залишився живим та неушкодженим. Домовились?

Друзі невпевнено, але ствердно закивали головами.

Гочо не міг тільки вирішити — першим плигати вниз чи останнім. Не завадило б прослідкувати за своїми бійцями, щоб хтось не злякався в останню хвилину. Він зараз був схожим на інструктора парашутистiв-початкiвцiв, яких треба надихнути на перший стрибок.

Усе ж їжачок вирішив плигати першим. Він, як справжній командир, мав показати приклад підлеглим. Коли Гочо уже прослизнув у лаз, то подумав, що даремно не перевірив, чи це саме те місце i, чи знаходиться внизу те саме ліжко. Та вже було запізно, бо внизу замість ліжка з перинами він побачив велику калюжу багнюки.

І як він міг так помилитися?! Гочо зараз не за себе хвилювався, а переживав за друзів. Чому вони мають через нього страждати?

«Нi, поганий я командир!» — устиг ще подумати їжачок. Він ще встиг голосно заверещати перед тим як плюхнутись в калюжу.

Подібний крик пролунав у підземеллі ще п'ять разів, бо кожен з його хоробрих бійців заверещав голосніше за нього, приземляючись у болото.

На щастя всі залишились живими та навіть неушкодженими. Це, як не дивно, саме завдяки болоту. Було б гірше, якби внизу було якесь каміння. Усе ж не обійшлось без жалісних стогонів, зойків та справжнього обурення.

— Як це розуміти, Гочо?! — накинувся на їжачка дятел. Його музикальний дзьоб був зараз схожим на якесь брудне неподобство. Дятел ледь-ледь не плакав від обурення. — Ти ж обіцяв, що з нами нічого не трапиться!

— Вибачте, друзі, — Гочо вибрався з болота. — Думаю, що це чергова витівка чаклунки. Ми пригадаємо оце знущання над собою, коли знайдемо її.

Слідом за ним з калюжі виповзали й інші постраждалі. Як вони зараз виглядали, краще не розповідати. Видовище було жахливим. Вони були схожі на болотяних істот, з яких стирчали колючки.

Гочо, оглянувши побратимів, залишився, як не дивно, задоволеним. Більшого страхіття важко собі й уявити. Вони могли зараз налякати будь-кого. Він навіть зрадів, що вони попадали не на ліжко, а в чудове глибоке болото.

«Із цією болотяною братією я з легкістю подолаю чаклунку! — подумав Гочо. — На них i глянути страшно, не те щоб з ними битися».

— Де б нам відмитися від болота? — запитала тітонька Таша, оглядаючи мiсцевiсть.

— А навіщо нам митися? — несподівано відповів їй Гочо. — Ми й так чудово виглядаємо.

Він пiдiйшов до сови, i протер хустинкою їй окуляри.

— Я б сказав, що нам навіть личить отакий вигляд. Ви тільки уявіть собі, якого страху ми заподіємо ворогам. Та від одного нашого вигляду вони повтікають геть. — Гочо ще раз оглянув принишклу братію, — Нi! Ми помиємось тільки тоді, коли отримаємо перемогу над чаклункою. Ви згодні?

Його товариші знову змушені були погодитись.

Пошуки лігва злої чаклунки продовжуються

Скрипіння старого дерев'яного ліфта змусило Гочу на мить принишкнути. Він i друзям подав знак, щоб притихли. Вони всі, заховавшись неподалік, терпеливо очікували, коли приземлиться цей ліфт. Скрипнувши в останній раз, ліфт зупинився. З нього вийшли два вже знайомі Гочi суб'єкти. Вони несли мішок, у якому хтось тихо стогнав. Суб'єкти, не підозрюючи нічого, пiдiйшли до стіни, з якої стирчала кам'яна брила, i перший з них, той, що високий, натиснув на брилу. У стiнi відчинились потаємні важкі двері.

Гочi все це вже було знайомим. Його цікавило, куди далi підуть суб'єкти. Двері з гуркотом почали закриватись. Гочо з друзями ледь встигли прослизнути в щілину. Тихенько, підтюпцем вони почали переслідувати суб'єктів.

Цього разу Гочо не побачив у коридорі вікон. Це означало, що чаклунка не підозрює про присутність у підземеллі сторонніх. Може вона спить зараз, чи придумує нові каверзи для нещасних мешканців зруйнованого замку.

За цими роздумами Гочо таки проґавив суб'єктів. Вони наче крізь землю провалились. Він не бачив навіть своїх товаришів. Хоч у цьому нічого дивного не було. Вони були надійно замасковані болотом i, переслідуючи противника, могли й не ховатись.

А ось суб'єкти куди подівались? Гочо опустився на коліна,  сподіваючись розгледіти сліди. Це знову ж таки витівки чаклунки, здогнався їжачок. Вона зробила своїх прислужників невидимими. Таки не спить клята жаба. Сліди він розгледів, і хоч це було добре. Сліди плутали i плутали лабіринтами, аж поки не завели переслідувачів у глухий кут. Біля стіни, що перекрила коридор вони закінчились, i не відомо, куди далi пішли суб'єкти. Не могли ж вони пройти крізь стіну? Хоч чому б ні. Маючи таку хазяйку, можна й не таке вчинити.

Гочi з друзями нічого не залишилось, як зупинитись і, нарешті, перепочити. Тітонька Таша зразу ж дістала термоса, пригощаючи всіх чаєм. Ой, до чого ж смачний у неї чай. Вона знала багато рецептів, як його заварювати з лісових трав та ягід.

— Що тепер будемо робити, Гочо? — запитав Мунк, допиваючи духмяний напій.

— А чого ти мене запитуєш? — Гочо поглянув на стіну. — Спробуй прорити під стіною лаз.

— І прорию! — Мунк пiдвiвся, підтягнув штанці i направився до стіни. — Мені, якщо хочете знати, легше під землею рухатись, ніж лазити оцими захаращеними коридорами.

Він, наче маленька, але потужна бурильна машина, почав рити прохід, занурюючись під землю. Не встигли всі й перепочити, як почули голос Мунка, що лунав десь за стіною:

— Ну чого ви там забарились, довго я буду на вас чекати?!

За стіною сліди знову з'явились. Щоправда, тепер вони поводили себе зовсім уже по-чудернацьки. Таке враження, що суб'єкти пересувались по стінах, i навіть по стелі. Вони привели переслідувачів до підземного озера й повели їх по воді. Добре, що серед них були птиці, які й перенесли своїх безкрилих друзів через озеро. Цим займались дятел та ворона. Сова також спробувала допомоги, але не змогла й сама злетіти.

В подальшому, сліди почали кружляти на одному мiсцi. Чаклунка вперто намагалась заплутати переслідувачів.

Кротикові набридло терпіти отаке знущання над ними. Він запропонував друзям рухатись вперед під землею. Так буде зручніше.

— Під землею ми швидше будемо пересуватись, — наполягав Мунк.

— Але ми не будемо бачити слідів, ти подумав про це? — заперечив йому Гочо.

— А що нам сліди? Я й без слідів вас заведу до мети!

— Ти ще заблукаєш там, — не вгамовувався їжачок.

Але Мунк уже зарився під землю і не почув його. А всі інші продовжили йти за слідами, тільки поруч з ними тепер виростали кротячі горбочки. Кротик справді ніби бачив, куди вони йдуть.

Отак дружно, гуртом переслiдувачi й дочвалали до глибокого провалля. Два берега провалля з'єднував вузенький дерев'яний місточок. Сліди пішли по місточку, а переслiдувачi зупинились. Дуже пiдозрiлою та ненадійною виглядала ця переправа. А горбочки кротика продовжували виростати, направляючись до прірви.

— А-а-а-а-ай, допоможіть!!! — зразу ж пролунав відчайдушний крик Мунка.

Він, випавши з нірки, висів над проваллям, тримаючись за корінець дерева.

— Тримайся, Мунк! — Гочо протягнув йому хворостину й допоміг вибратись наверх.

— Що, злякався? Тепер, сподіваюсь, не будеш відриватись від колективу? — Гочо дбайливо обтрусив з одежі кротика залишки землі.

— Цей місточок давно не ремонтували, — промовив Гочо, оглядаючи ненадійну переправу. — Шкода, що нема при мені інструментів. Я б швидко його полагодив.

Почувши це, ворона відгукнулась:

— Зате мої інструменти при мені, зачекайте хвилинку, —  вона дістала клубочки ниток, i почала зв'язувати дерев’яні дощечки місточка. Закінчивши роботу, ворона перша пройшлась місточком. — Тепер можете переходити сміливо, — вона навіть підскочила на місточку, демонструючи всім надійність своєї роботи.

Більше за всіх боявся долати провалля Чiм. Його заяча натура не терпіла отаких ризикованих пригод. Він так тремтів, що міг насправді звалитись з містка.

— Чiме, ти ж у нас сміливий хлопець, не бійся! — спробував підбадьорити його Гочо. Довелось йому нести зайця на собі, щоб не втратити бійця ще до початку битви.

Благополучно подолавши прірву і хвильку перепочивши, болотяна та колюча команда рушила далi, назустріч новим пригодам.

Раптом в темноті вони наштовхнулися на високу браму. Брама виглядала міцною, кованою залізом. На ній можна було розгледіти якесь зображення. Добре придивившись, Гочо розпізнав у зображені велику товсту жабу.

— Ми таки знайшли її лігво! — зрадів їжачок, показуючи друзям на зображення. — Вона повинна бути тут, за брамою.

Гочо пошукав очима кротика.

— Мунк, приймайся знову за роботу та прорий нам лаз під брамою. Тільки рий нору широку. Не забувай, що з нами тітонька Таша, а з нею ще й термос.

— Добре, добре. Вирию широку, щоб нам легше було втікати від побаченого там, — чи то пожартував, чи справді так подумав Мунк.

Мунк дійсно постарався, i вся компанія перебралась під брамою без проблем. Але, перебравшись, вони зразу ж пожалкували про це. За брамою стояв добре знайомий Гочi рицар. На щастя, він стояв до брами спиною i не помітив їх. Рицар дивився вперед, де виднівся ще один сюрприз для прибулих.

Серед розкішної, яскраво освітленої зали сиділо величезне зелене страховисько, дуже схоже на жабу. Вiд звичайної жаби це створіння відрізнялось маленькими очицями, що світились наче ліхтарики, густими кошлатими бровами та дивними рудими косичками. Тi косички стирчали з її голови, наче два віника.

Прибулi герої стояли враженими від побаченого. Дехто з них почав задкувати назад до лазу. Це був, звичайно, заєць. До нього хотіла приєднатись i ворона, але подальші події не дозволили їм зганьбити себе втечею з поля битви.

Перелякана тітонька Таша несподівано упустила свого термоса. Він задзенькотів, ударившись об камінь, i цей звук пролунав у залі наче постріл. Рицар повернувся обличчям до брами, але нічого підозрілого не побачив, бо наші герої були надійно замасковані болотом та колючками. Він низько наклонився, придивляючись, що в нього робиться під ногами. Нічого не розгледівши, рицар спробував випрямитись, але йому це не вдалося. Його залізні лати, мабуть, заржавіли, і управлятись рицарю з ними було важко. На його обличчі з’явилась гримаса розгубленості.

За спиною рицаря Гочо із друзями раптом побачили ще й глибокий рів, який відділяв їх від освітленої зали. Це була ще одна перепона на їхньому шляху.

А рицар продовжував стояти в дуже незграбній позі. Його в пору було б пожаліти і Гочо, мабуть, хотів це зробити, легко доторкнувшись до постраждалого. На диво, цього дотику виявилось достатньо, щоб рицар, зойкнувши, звалився прямо на рів. Завдяки своєму зросту він створив доволі зручний міст для переправи. Ноги його знаходились на одній стороні рову, а голова — на iншiй.

Не гаючи часу, Гочо з товаришами почали переправу. Вони, обережно ступаючи, пройшли по ногах рицаря, дібравшись уже до широкого пояса з величезною пряжкою. Гочо тільки-но зібрався попередити друзів про обережність, як рицар під їхньою вагою прогнувся ще більше. Схоже, що він хотів закричати, але так i застиг з широко відкритим ротом. Це створило для наших героїв додаткову перешкоду, бо через того рота треба тепер перестрибувати.

Зрештою, вони таки перебрались на протилежний берег. Як тільки останній iз них, а то був заєць, залишив рицаря, він переломився навпіл i рухнув на дно рову, перетворившись там на купу металобрухту.

Жалкувати за рицарем не було часу. Попереду на них чекала головна їхня мета — чаклунка. А вона сиділа посередині залу, яскраво освітлена люстрами, не звертаючи, здавалось, на них уваги.

Раптом на їхньому шляху виникла чергова перепона — зграя великих хортів. З'явившись наче з-під землі, вони оточили наших сміливців. Хорти також були залізними з палаючими наче лiхтарi очима.

«Нам ще цього не вистачало?» — розгублено подумав Гочо.

Про що зараз думали його вiрнi друзі, невідомо. Вони зi страху оглядались на всі боки, не знаючи, куди заховатись.

Першим не витримав напруги заєць Чiм. Він, переплигнувши через стрій хортів, дременув щодуху в темінь підземелля. Хорти всією зграєю кинулись за ним вдогін. Така у хортів звичка — ганятись за зайцями. Тут уже нічого не вдієш.

— Молодець, Чіме! Утікай швидше!.. — закричав їм услід Гочо.

У залі раптом зникло світло, i в темряві прозвучало хрипле:

— Ква-а-а-а!           

Це нагадало сміливцям про те, що робота ще не завершена. Звичайно, було б добре мати чіткий план, як знешкодити чаклунку. Але часу розробляти план уже не було. Чаклунка ось тут недалеко, тому треба негайно діяти.

Світло з'явилось так само раптово. Воно стало ще яскравішим. Схоже, що чаклунка їх ще не помітила, бо її увага була прикута до книги, яка лежала перед нею на столі.

Побачивши книгу, Гочо не стримався і голосно скрикнув. Почувши його крик та побачивши непроханих гостей, чаклунка на мить стрепенулась. Вона нервово заховала книгу під сидіння крісла і незадоволено знову квакнула:

— Ква-а-а-а!!!

Схоже, що це «ква» відносилось до прислужників, які впустили у її володіння сторонніх. Чаклунка на мить ніби заклякла, розглядаючи болотяну команду Гочі. Мабуть, таки злякалась.

Скориставшись її розгубленістю, наші сміливці кинулись до неї. Вони вже майже добігли до крісла, у якому сиділа жаба, але чаклунка, прийшовши до тями, вистрілила яскравими променями зi своїх очей. Промені зупинили нападаючих, наче вони наштовхнулись на стіну.

— Не дивіться їй в очі!!! — закричав Гочо друзям. — Вона може зробити нас залізними!

Якраз в цю хвилину вискочив з темного тунелю захеканий Чiм. Хортів він десь загубив у лабіринтах. Це й не дивно. Не такий Чiм простак, щоб не впоратись iз залізними незграбними переслідувачами.

— Чим ви тут займаєтесь?! — запитав він здивовано.

— Ми зараз покінчимо з чаклункою! — прокричав йому у вiдповiдь Гочо. — Молодець, що повернувся!

Після цих слів, вони знову дружно кинулись до жаби.

Першим дібрався до неї дятел. Він злетів жабі на голову й почав довбати дзьобом у тім'я. Цього разу музикальний дзьоб дятла вистукував мелодію, схожу на стрекіт справжнього кулемета.

Чаклунка намагалась захищатись від нападників променями з очей. Та цього разу її очі блиснули, наче згасаючі ліхтарики. Очевидно, дятел Коша своїм чудовим дзьобом таки щось порушив у голові жаби. Вона спробувала звестися на ноги, але не змогла. Ворона встигла обсотати її товсті ноги міцними нитками своїх клубочків. Кротик Мунк також не гаяв часу. Він швиденько вирив біля крісла жаби яму, у яку вона зв'язана й упала.

Гочо, у цей час кинувся до магічної книги. Треба було знайти потрібну сторінку, де було б детально описано, як зняти чаклунство, навіяне на людей. Але його несподівано відсторонила тітонька Таша. Вона ж не даремно носила великі окуляри, а окуляри завжди були ознакою освіченості. Сова вмостилась зручно в широке крісло чаклунки й неспішно почала перегортати сторінку за сторінкою. Гортаючи сторінки, тітонька голосно читала заголовки:

— Як зняти чаклунство, навіяне ранньою весною...

— Нi, це нам не підходить, — хвилювався поруч Гочо. — Читайте дальше.

До них приєднались всі інші, i з цікавістю схилились над книгою.

Сова, не звертаючи уваги на присутніх, так само неспішно продовжувала читати:

— Що робити з чаклунством, отриманим у вісні?

— Та до чого тут сон? — не міг стримати себе Гочо. — Читайте, читайте швидше, тітонько Ташо.

Сова, нахмуривши брови, глянула на їжачка так, як учителька на неслухняного школяра, і читала далi:

— Як позбутися чаклунства, навіяного на людей:

а). перетворивши їх у дерево.

б). перетворивши їх у камінь.

с). перетворивши їх у їжакiв...

Тут сова підозріло глянула на Гочу, а він винувато похнюпив голову. Сова похитала з докором головою i продовжила читати:

д). Перетворивши їх у метал...

— Ура-а-а-а!!! — закричав радісно Гочо. — Це те, що нам треба!

— Перш за все, — читала сова, — потрібно надути щоки і щосили дмухнути на цю сторінку. Коли з'являться вогонь i дим, голосно три рази квакнути.

— Ми з легкістю із цим упораємось! — схвильовано викрикнув Гочо, але, отямившись, продовжив… — Вибачте, тітонько Ташо, що перебив...

Сова знову з докором похитала головою, і тремтячим від хвилювання голосом читала далi:

— Як тільки дим з вогнем зникнуть, зразу ж закрити книгу й три рази плеснути в долоні.

— І це все? — здивувався Гочо. — Це ж зовсім неважко. Давайте почнемо...

— Гочо, ти набрид мені зi своєю нетерплячкою! — незадоволено нагримала на їжачка сова. Цій мудрій книзі, можливо, тисячу років, а ти зi своєю квапливістю заважаєш! — Тітонька Таша шанобливо розгладила сторінку мудрої книги і таємниче продовжила:

— Тепер розпочнемо.

Вона оглянула всіх присутніх i запитала:

— Хто серед нас здатен найбільше надути щоки?

— Ви, тітонько Ташо, — зразу ж вiдповiли всі гуртом.

Сова дістала з кишені фартушка невеличке люстерко i задоволено глянула в нього. Так, у неї справді щоки великі, i вони їй дуже личать. Заховавши люстерко до кишені, вона надула як тільки змогла щоки й щосили дмухнула на книгу. Над книгою здійнявся чорний дим. Зразу ж з'явився й вогонь.

— Тепер треба три рази голосно квакнути, — сова обвела поглядом присутніх. — Хто з вас уміє голосно квакати?

Усі ніяково мовчали.

— Може Гочо спробує квакнути? — сова з посмішкою глянула на їжачка. — Він тут весь час поспішав нам допомогти. Давай, Гочо, квакай!

— Та що ви, тітонько Ташо, я не вмію квакати. Мені й займатися цим противно.

— Тут ти правий. Квакати треба дуже противно, бо не буде потрібного ефекту, — сова на мить стихла. — Що ж, буду я квакати, хоч це також не доставить мені великого задоволення.

Вона поправила окуляри, тихенько кашлянула, щоб прочистити горло, і таки квакнула. Тільки вийшло в неї це не голосно, і не достатньо противно. Мабуть тому, вогонь продовжував горіти, а дим став ще чорнішим. Сова розгублено оглянула присутніх.

— Нi, у нас iз кваканням нічого не вийде! — стрепенувся, нарешті, Гочо.

Він вирішив повернути собі керiвництво ватагою, бо сова, як видно, не справиться з цим.

— Тут по-справжньому може квакнути тільки жаба, — Гочо показав на зв'язану чаклунку. Допоможіть мені приволокти її ближче до книги.

Усі дружно взялися тягнути обм'яклу жабу, що виявилось не так уже й легко. Вона не подавала ознак життя, хоч ще дихала, а коли її ненароком уколов щетиною Гочо, то слабенько квакнула. Притягнувши жабу до столу, вони посадовили її в крісло, притримуючи, щоб не звалилась.

— Ну, чого сидиш, квакай! — крикнув до неї Гочо.

Жаба ледь відкрила маленькі очиці, i тільки сопла. Схоже, що квакати їй зовсім не хотілось. Довелось Гочi здійснити подвиг, задля успіху справи. Він, гидливо скривившись, обняв жабу, притиснувшись до неї голками.

І тут усі почули те, на що очікували:

— Ква-а! Ква-а-а-а! Ква-а-а-а-а-а!

— Молодець, жабо! — похвалив чаклунку Гочо. — З тебе ще буде толк. Ми подумаємо, як тебе пристосувати до якоїсь корисної справи.

Поки він розмовляв з жабою, сова зразу ж закрила книгу, і навіть сіла на неї.

— Плещіть три тази в долоні! — закричала вона. Сама також плеснула обскубаними крильцями.

В підземеллі зруйнованого замку наступила тиша.

І раптом звідусіль почали з'являтись люди. Вони тиснули одне одному руки, радіючи своєму визволенню. Ще якась мить, i мешканці зруйнованого замку оточили в кільце своїх визволителів, а потім підняли їх на руки з криками: «Слава-а-а!!!»

Якраз в цю хвилину почувся гул машини, з'явились клуби диму i на освітлену площадку примчав автомобіль мангуста Ріко, наповнений мешканцями містечка. Вони були озброєні вилами, косами, серпами та іншим знаряддям.

— Гочо, з тобою все гаразд?! — закричав радісно Рiко, побачивши їжачка. — А ми так хвилювались за тебе.

— Так, так, Гочо, — почув їжачок голос сусіда — щура Пики. — Ми хвилювались, куди ти подівся. Без тебе, знаєш, скучно стало в містечку.

Пика навіть обняв їжачка, не боячись поколотись.

Один з мешканців підземелля, мабуть старійшина, також обняв його.

— Це наш герой, це наш визволитель! — об'явив він.

— Нi, не я герой. Ось справжні герої, — показав Гочо на свою команду.

А вони стояли стомлені, брудні, обшарпані від поневірянь, але щасливі. Тітонька Таша почала всіх пригощати чаєм.

І тут Гочо розгледів серед юрби маленьких друзів — Вiка, Гiка, Чiка, Шiка й Нiнотамiку. Вiн ледь упізнав їх, бо виглядали вони зараз як звичайні діти. Поруч iз ними їжачок побачив i стареньку бабусю, колишню принцесу замку. Він привітав їх, а вони у вiдповiдь привітали його.

— А що будемо робити з нею? — хтось згадав про жабу.

— Зробімо з нею те, що вона з нами вчинила — закуймо її в залізо, — почулись пропозиції.

— Так, так, закувати її, закувати! — прозвучало багатоголосе під склепінням замку.

Жаба виглядала зараз жалюгідно. Її косички обвисли, із очиць текли сльози, i вона жалісно стогнала.

I тут знову взяв слово старійшина:

— Коли ми відбудуємо наш замок, тоді влаштуємо її на роботу в зоопарк. Нехай розважає дітей. Погляньте на неї. Хіба вона не потішна?

Жаба скривила широкого рота в посмішці. Побачивши це, усі весело засміялись.

— А вас просимо приїжджати до нас у гості, — звернувся старійшина до Гочi та його друзів. — Ви будете найпочеснішими гостями нашого нового величного замку.

— Так, приїжджайте! — пролунало звідусіль, i голосніше за всіх було чутно голоси дітей — Вiка, Гiка, Чiка, Шiка й Нiнотамiки

— Або ще краще — залишайтесь з нами назавжди, — старійшина глянув на Гочу. — А тебе ми оберемо нашим новим королем.

— Дякую вам, друзі! — звернувся Гочо до присутніх. — Але я скучив за своїм містечком i за домівкою. Він побачив, що земляки задоволено кивнули головами. — А в гості до вас ми обов'язково приїдемо.

Після цих слів, Гочо та його бойова команда, попрощавшись з мешканцями замку, сіли в автомобіль. Рiко дав гучний гудок, машина чхнула густим димом i помчала до їхнього містечка.

Гочо подумав, як добре мати вірних друзів, добрих сусідів i рідну домівку. І ще він вирішив, що завтра зранку змайструє нового стільчика для кротика Мунка, який сидів зараз поруч з ним. Такого красивого, зручного стільчика не буде ні в кого в містечку.

Пригоди Маленького павучка

Знайомство

Через відчинене вікно потягнуло свіжою ранішньою прохолодою. За невеликою картиною, що висіла на стіні, від легкого подиху вітру затремтіла павутинка, а під нею ледь помітно поворухнувся маленький клубочок. Зразу ж із-за штори в кімнату заглянув промінь сонця. Затримавшись трошки на клубочку, сонячний промінь освітив картину повністю. Тепер можна було розгледіти, що на ній зображено.

У центрі картини знаходився стіл. За столом сидів симпатичний павучок у чудернацькому капелюсі. Перед ним лежала розгорнута книга. Схоже, що він читав, якщо намальовані павучки взагалі спроможні до такої роботи.

Як тільки сонячний промінь торкнувся картини, за нею почулося невдоволене кректання і звідти показалась голова ще одного павучка. Він зовсім не схожий був на намальованого, і не тому, що не мав капелюха. Ні. Тут було щось інше. Цей павучок був справжнім, тільки дуже маленьким. Мабуть, він щойно з'явився на світ.

Здивовано оглядаючи кімнату, павучок почав спускатись на своїй павутинці вниз. Помітивши намальованого павучка, він зупинився. Схоже, його дуже зацікавило те, що зображено на картині. Він навіть легенько доторкнувся до намальованого павучка. Той ніяк не відгукнувся на це, і Маленький павучок (так назвемо його), хвилинку провагавшись, вирішив з ним заговорити:

— Гей, ти хто?

Але у відповідь намальований павучок навіть не поворухнувся.

— Може, ти — моя мама… чи тато? Або, може, ти — мій брат? — продовжував допитуватися Маленький павучок, але результат був такий самий. Усе ж, він не міг так просто залишити в спокої цього мовчуна.

— Ти чуєш мене? З тобою там усе гаразд, чого не відповідаєш? Розумієш, я тільки-но народився і хочу знайти когось зі своїх родичів, а ти мовчиш, наче води в рота набрав!

Не отримавши знову ж таки відповіді, Маленький павучок почав уже нервувати, але несподівано почув:

— Я ні те, ні друге і ні третє! Я, між іншим, намальований, тому взагалі не повинен розмовляти. Чого причепився?

— Причепився, причепився... — передражнив Маленький павучок намальованого, зрадівши, що він таки заговорив.

— Якщо ти не бажаєш бути моїм родичем, тоді будь хоча б за старшого товариша. Ти ж он, який великий... Добре? Чого знову замовк?

Намальований павучок справді мовчав, роздумуючи над несподіваною пропозицією.

— Залишай свою книгу і пішли зі мною, — продовжував наполягати Маленький павучок. — Чіпляйся швидше за павутину, бо треба ж комусь зайнятись моїм вихованням!

— Ач, який нетерплячий. Кажу ж тобі — я намальований, тому рухатись не можу. Ну, хіба що спробувати...

Ще трошки провагавшись, намальований, або як його назвали — Великий павучок, схопився за павутину, і вони продовжили спускатись донизу вдвох.

Таким чином, тишком-нишком вони дістались до відчиненого вікна, а через вікно — на вулицю. Прогулюючись, вони забрались на невисоку гірку. Вона несподівано, з гучним дзижчанням, піднялась в повітря і понесла їх усе вище і вище.

— Гей, гірко, як тебе звати й куди ти летиш? — поцікавився Маленький павучок.

— Я, ж-ж-жук Ж-жора, — продзижчала гірка, — і лечу, куди хочу! Я не повинен ні перед ким тут звітувати!

— Але ж ти не один летиш, а разом з нами. Тому нам хотілося б знати, куди ми прямуємо? — намагався дізнатись павучок.

— Я, ж-жук Ж-жора, і лечу, куди очі дивляться, — продовжував дзижчати жук. — А якщо вам щось не подобається, то йдіть собі геть!

Він махнув крилом, і павучки, хапаючись один за одного, полетіли вниз.

Попадали вони біля собачої будки на траву, не пошкодившись. Із будки виглянула здивована морда вартового двору — рябого собаки на прізвисько Бобик. Він тільки-но прокинувся і, відкривши спросоння одне око, побачив, що в нього перед носом борсаються якісь підозрілі істоти.

— Гав! — на всякий випадок подав Бобик голос, бо порядок у дворі був для нього вище за все.

— Ви хто такі та що тут робите?! — він підсунув до себе миску із залишками вчорашньої кістки. Хто знає, що в головах оцих підозрілих типів...

Маленький павучок ще не знав, що таке — боятись, тому відрекомендувався першим:

— Я, павук, хіба не бачиш?! А це, — він кивнув на зніяковілого Великого павучка, — також... павук.

Бобик змушений був відкрити й друге око, щоб краще розгледіти дивних гостей.

— А мене звуть Бобиком. Я працюю вартовим у цьому дворі, якщо хочете знати.

— Так, ми хочемо знати! — продовжував агресивно Маленький павучок. — Ми хочемо знати, чому тут літає якийсь дивний жук? Він не тільки противно дзижчав, але ще й познущався над нами!

Почувши таке, Бобик прокинувся остаточно.

— Ви, мабуть, маєте на увазі жука Жору? Він справді проживає в нашому дворі й дійсно має нелегкий характер. Я з ним поговорю, можете не сумніватись. Але як ви тут опинились?

— Це довга історія, а нам ніколи з тобою базікати! — Маленький павучок смикнув за рукава Великого і вони побігли кудись з двору, мабуть, шукати нових пригод.

Сонце тим часом піднялось височенько над дахами домівок, і почало пригрівати. Витерши спітнілого лоба, Маленький павучок хотів запитати у Великого, що це за пекуча тарілка, але... над ними з'явилось щось велике, чорне, схопило їх та понесло догори.

Це була стара ворона Карла. Вона мала погану звичку хапати все, на що натрапить, і тягнути на верхівку великої гіллястої верби. Верба росла біля дому, поруч з криницею, і служила для Карли домівкою.

Отямившись від першого потрясіння, Маленький павучок вирішив поцікавитись, чому їх весь час хтось хапає та кудись несе. Невже так і повинно бути?

— Гей, Великий павуче. Ти, мабуть, про все на світі знаєш, тоді скажи, що це за страховисько та куди воно нас знову несе?

Великий павучок звичайно відповів би йому, що це стара, підсліпувата й дуже дошкульна ворона і, що чекати від неї можна будь-яких неприємностей. Але замість цього він тільки нерозбірливо щось бурмотів, бо воронячий дзьоб боляче стиснув йому горло.

Не дочекавшись відповіді та побачивши як високо вони піднялись, Маленький павучок вирішив діяти сам. Він відломив від верхівки дерева суху гілку й штиркнув нею в те чорне чудовисько.

— Кар-р-р! — несамовито заволала Карла, відпустивши павуків. — Рятуйте!.. — продовжувала вона кричати, але її ніхто вже не чув. Павуки в цей час летіли вниз, у чорний отвір відкритої криниці.

Маленькому павучкові вже набридло сьогодні отак літати. Усі ці польоти чомусь нічим приємним для них не закінчувались.

— Послухай, Великий павуче, — знову розпочав він, — може, ти все-таки скажеш, куди ми в черговий раз летимо і що, врешті-решт, нам робити?

Великий павучок, звільнившись від воронячого дзьоба, справді уже мав змогу відповісти:

— Куди ми летимо, я не скажу, бо ти ще злякаєшся. А ось що робити — я знаю. Ти ж у нас справжній павук, то поквапся снувати свою павутину, поки не пізно...

Маленький павучок згадав, що він дійсно вміє снувати павутину. Як добре, що він справжній павук, а не те, що деякі тут... Павутина зачепилась за відро, і павучки зупинились, розгойдуючись над чорною прірвою відкритої криниці. Маленький павучок, глянувши вниз, заплющив очі. Він уже починав розуміти, що таке — боятись. Унизу, в темному проваллі криниці загрозливо виблискувала холодна вода.

До криниці, наспівуючи щось, підійшла хазяйка їхньої домівки. У неї було лагідне та ніжне ім'я — Міна, або Мінуня, як інколи звав її хазяїн. Його, до речі, звали чомусь Муном, але зараз не про це.

Узявшись за відро, хазяйка й не помітила двох кузьок, які дібрались до її голови й заховались у густому волоссі.

— Великий павуче, ти тільки не ображайся. Добре? Скажи, будь ласка, а це хто такий? — Маленький павучок показав на голову хазяйки.

— Ти вже надокучив мені своїми безглуздими запитаннями! Це — хазяйка нашої домівки. Ти, звичайно, хочеш запитати, що означає — хазяйка? Так ось, хазяйка — це та, що прибирає за нами, бігає до магазину за продуктами для нас, варить нам їсти та ще багато чого корисного в домі робить. І так — кожного дня. Зрозумів, нарешті,?!

— Їсти?.. — це приємне слово раптом розхвилювало Маленького павучка. — Ти знаєш, мені здається, що я хочу їсти, і навіть дуже. Я ж від народження ще нічого не їв. Він помацав свого впалого животика й жалісно подивився на товариша.

Великий павучок також відчув голод. Він так само ще ніколи нічого не їв. Намальовані павуки хіба їдять?..

Хазяйка зайшла з відром на кухню і почала поратись біля плити. Поряд на столі стояла велика миска, накрита покришкою. Від миски виходив чудовий аромат чогось смачного. Павучки, не стримавшись, швиденько сплигнули на стіл і заглянули під покришку. Те, що вони побачили, їм надзвичайно сподобалось. Хазяйка сьогодні приготувала свою кращу страву — вареники з сиром і в сметані. Павучки без вагань залізли у миску та дружно взялися за справу. Незважаючи на те, що обидва ніколи ще нічого не їли, упорались вони з цією роботою дуже швидко.

З'ївши останній вареник та вилизавши миску, павучки вирішили трохи перепочити. Але в цей час до кухні зайшов хазяїн Мун. По його заклопотаному вигляду не важко було здогадатись, що прийшла пора уже поснідати.

Поки хазяїн піднімав покришку, сполохані павуки ледь встигли вискочити з миски і заховатись під стіл.

— А де ж наш сьогоднішній сніданок? — розгублено запитав у хазяйки Мун, побачивши пусту миску.

— Як це, де? Перед тобою повна миска вареників, а ти питаєш, де сніданок! — хазяйка нахилилась над мискою і, нічого не розуміючи, подивилась на чоловіка, потім — на стіл, навіть на підлогу глянула, але вареників наче й не було.

— Дезі-і-і, Дезі! — закричала Міна.

До кухні повільно припленталась маленька кудлата собачка. У неї були заспані очі, бо собачка більш за все на світі любила поспати. Спала вона завжди тільки в одному місці — у старому черевику хазяїна, який валявся в сінях на підлозі.

— Що тут сталося? Не даєте навіть поспати... — пробурчала невдоволено Дезі, тручи лапкою очі.

— Ти б тільки спала і їла! — продовжувала сердито хазяйка. — Краще скажи, де вареники?

— Вареники? — Дезі зразу ж пожвавішала. — Що, у нас сьогодні на сніданок вареники? — облизуючись, вона почала вмощуватись за столом поруч із хазяїном.

— Т-а-ак, усе зрозуміло! Схоже, що я вже поснідав! Дякую всім! — Мун спересердя схопив портфеля й, грюкнувши дверима, пішов на роботу голодним.

Грюкіт дверей примусив павучків виглянути з-під столу, демонструючи замурзані сметаною страшненькі мордочки. Дезі, яка ніколи не відрізнялась особливою хоробрістю, побачивши павуків, страшенно закричала, вірніше — загавкала. Вона кинулась на хазяйку й заховалась за неї, вчепившись за волосся, щоб не впасти.

Міна, не зрозумівши в чому справа, також закричала:

— Що з тобою, Дезі!? Чого на людей кидаєшся?

— Я н-не кидаюсь, — лякливо визирнула з-за голови хазяйки Дезі. — Там, під столом щось таке...

Міна, нахилившись під стіл, побачила нахабні, ситі мордочки павучків. Вони кліпали невинними оченятами й ніяково посміхались.

— Тю, та це ж усього-лиш павуки. Ти що, ніколи павуків не бачила?

— Павуків я бачила, — сплигнула на стіл Дезі, — але не з такими животами.

— І справді, — здивувалась Міна. — Ану, вилазьте звідтіля! Тепер я здогадуюсь, куди ділись вареники. У нас з'явилися нові нахлібники. Я отут цілий день працюю, працюю, а вас, їдоків, усе прибавляється!

— Ми б-більше не будемо... — спробував виправдовуватись Маленький павучок.

— Ага! — не вщухала Міна. — Будете, будете! Я знаю вас, малечу. Чим менше кузька, тим більше вона їсть. Усе! Сьогодні ми вже поснідали. Ідіть геть з моїх очей!

Засмучені тим, що розсердили хазяйку, павуки, а за ними й Дезі, повільно почвалали з кухні. Павуки — повільно, бо їм заважали животи, а Дезі — навпаки, з голоду.

Коридором назустріч їм також повільно повзла ще одна мешканка у їхньому домі — черепаха Тера. Вона, витягнувши зморщену морду, принюхувалась до аромату з кухні.

— Сніданок уже готовий? — запитала черепаха.

— Готовий, готовий, — почула вона сердитий голос хазяйки. — Він у животах отих малих бешкетників! Якщо ти їх з'їш, то водночас і поласуєш варениками.

Така перспектива, звичайно, не могла влаштувати павучків. Вони, підібгавши животи, чкурнули на вулицю, а там, не зупиняючись, добігли аж до озера.

Дивні мешканці озера

Біля озера, в цю ранню годину, стояла тиша. Навколо не було ні душі. Маленькому павучкові, після останніх подій та після того, як він з'їв півмиски вареників, нестерпно захотілось пити, і він попрямував до води.

— Зачекай! — зупинив його Великий павучок. — Якщо ти намірився пити прямо з озера, то краще не ризикуй. Вода тут може бути брудною. Тепер, знаєш, така екологія...

Дивне слово — «екологія», Маленький павучок почув уперше. Великий також тільки недавно вичитав його у своїй розумній книзі.

— Як вам могло в голову таке прийти? — раптом почулося з очерету, і звідтіля виглянула жаба.

— Невже ви думаєте, що я погодилась би жити у брудній воді? Ні-ко-ли!!! Жаби, якщо хочете знати, мешкають тільки в чистій воді. Тим паче, така жаба як я! — вона оглянула себе, і було видно, що жаба залишилась задоволеною своїм чудовим виглядом.

— Ой! Що це за страхіття!? — перелякався Маленький павучок, задкуючи подалі від води.

— Заспокойся, — притримав його Великий павучок. — Це всього-лише звичайнісінька жаба. Звуть її — Кваша. Вона не красуня, але справу з нею мати можна, і характер у неї добрий.

— У кого, у мене добрий характер? Ха-ха-ха! — голосно розсміялась Кваша. Вона повільно підпливала до павучків, тому почула тільки останні слова Великого павучка. Інакше, вони мали б нагоду дізнатись про справжню вдачу нової знайомої.

— У мене, бачте, добрий характер! — не заспокоювалась жаба. — Якщо хочете знати, мене навкруги усі страшенно бояться, я... — Кваша не договорила, бо раптом зникла у воді, а на її місці з'явилась голова крокодила. Мав він дивне прізвисько — Пінтюх. У пащі крокодил тримав за лапу хоробру жабу, яка, теліпаючись у повітрі, даремно силкувалась звільнитись.

— Відпусти! Відпусти мене, беззуба тварино! — кричала Кваша, лупцюючи крокодила по морді. — Не ганьби перед гостями! Бачиш, он до нас завітали два поважних добродія...

Пінтюх від здивування роззявив рота і таким чином відпустив жабу. У нього дійсно в роті було пусто як у коморі старого схимника. Білів лише один зуб, і той був поламаний.

— Де ті поважні добродії? — прошамкав він, роздивляючись навколо.

— Де, де... Он, біля куща, — кивнула Кваша на павучків, приводячи себе в порядок.

— Ми ось тут, — обізвався Маленький павучок. Його зовсім не злякав грізний вигляд крокодила, а навпаки — розсмішив. Мабуть, через того зуба, що стирчав у Пінтюха із рота наче сигарета.

— А це, що за пральна дошка? — продовжував павучок, сміючись із розгубленої рептилії.

— Що таке?! — обурився у відповідь Пінтюх. — Та я в цьому озері найголовніший! Мене тут... — крокодил ще збирався щось дуже важливе про себе розповісти, але в цей час по воді розійшлись великі круги і звідти показалась голова бегемота, який мав не менш дивне прізвисько — Дримба. Голова бегемота піднялась з води разом із крокодилом, що опинився на ній. Мабуть, саме тому він і говорив, що є «найголовнішим». Не втримавшись на голові Дримби, крокодил мішком плюхнувся знову у воду.

— Що за гармидер тут учинився?! — прогримів голос бегемота. Я тільки-но зібрався поспати...

— Ти, Дримбо, отак можеш проспати усе на світі! — підпливла ближче до нього Кваша. — Бачиш, у нас сьогодні гості?

— Гості? А де ж вони? — бегемот озирнувся, намагаючись когось розгледіти.

— Виявляється, ти ще й сліпий! Он, вони стоять біля куща.

— Отакої, — промимрив Дримба, побачивши нарешті павуків. — Якщо я в чомусь розуміюсь, то це всього-лиш два павуки, і то, один якийсь несправжній...

— Справжній, справжній! — підбіг до краю води Маленький павучок. — І ми дуже, дуже поважні особи. От, ти хто будеш?! — він не на жарт розгнівався на бегемота. — Ти подібний... до старого дірявого чемодана!

Дримба мусив від подиву також роззявити рота й показати всім, що він так само вже не першої молодості. Там, де колись були в нього зуби, тепер було голо як на долоні.

— Дримбо, закрий негайно рота й не сміши присутніх, — втрутилась Кваша. — Ну й що, що подібний до чемодана? Чемодан також корисна річ. Іди краще спати, бо виб'єшся з режиму.

Після цих слів ображений бегемот справді закрив рота й занурився у воду.

— А знаєте? — несподівано втрутився в розмову Великий павучок. — Ми даремно назвали його чемоданом, та ще й — дірявим. Погляньте, він так гарно занурився у воду, наче справжній підводний човен.

— Ура! — закричав Маленький павучок. — У нас тепер є не тільки пральна дошка, а ще й справжній підводний човен!

— І чого обов'язково — пральна дошка? — обізвався все ще ображений Пінтюх, винирнувши знову. — Не хочу бути пральною дошкою. Це зовсім не престижно. Якщо Дримба у вас — підводний човен, то я, може, буду хоч невеличким катером, га?.. — Крокодил, благаючи, дивився на павучків.

— Ну, добре, добре, — великодушно погодився Маленький павучок. — На крокодилові ми будемо плавати по воді, з бегемотом — під водою, а що нам робити з жабою?

— Не треба зі мною нічого робити! Ач, які робітники знайшлися! — обурилась Кваша. — Я, найкрасивіша жаба в цьому озері, і мене це повністю влаштовує. А ось з вами треба щось робити! Хіба вас можна отаких на люди показувати? Ви ж погляньте на себе! Підійдіть, підійдіть до води й подивіться!

Маленький павучок, поглянувши у воду на своє відображення, зойкнув:

— Ой, що там таке волохате?

— І не тільки, — не заспокоювалась Кваша. — Волохате, мале й дуже зухвале, от що!

— Ні, це не я, — відступив від води павучок. — Я набагато красивіший. Це ваша вода якась несправжня. Вона все викривляє. Ти ж сам говорив, що зараз… екологія погана, — звернувся він до Великого павучка.

— Ах, екологія, ах, вода!.. Ну, запитайте хоча б у Гурона, що він скаже з цього приводу, — наступала на павуків Кваша. Він, усе ж таки, цар звірів.

До озера підійшов старий лев, на прізвисько — Гурон.

— Гей, царю звірів, поглянь на оцих павуків. Що ти про них скажеш? — звернулась до нього жаба.

Лев, не кваплячись, напився води і байдуже поглянув на павучків.

— А що я можу сказати? Павуки як павуки, і взагалі, краще не чіпляйся до мене, Квашо. Бачиш, я стомився. Зараз трошки відпочину і піду назад до лісу. Не можна їх там надовго залишати. Вони ж без царя нездатні прожити ні хвилини. Їм обов'язково потрібен цар. Я вже скільки разів просив їх відпустити мене на відпочинок. Так ні, не пускають, — Гурон приліг на пісок, широко позіхнув і стомлено заплющив очі.

— Не пуска-а-ають, — передражнила його Кваша. — Він гадає, що комусь там потрібен. На нього вже давно ніхто уваги не звертає. У лісі казна-що робиться.

— А що означає — цар звірів? — поцікавився Маленький павучок, поглядаючи на Гурона.

— Розумієш, — Кваша вже більш примирливо почала роз'яснювати, — цар повинен бути головним над звірами. Але в житті, як бачиш (вона кивнула на лева), не завжди так буває. Та вам, павукам, це має бути байдуже. Ви ж не звірі.

— Чому, ми не звірі?! — аж підстрибнув павучок. — А хто ж ми?..

— Я вже говорила, що ви малі, зухвалі кузьки! — Кваша, показавши павучкам язика, пірнула у воду.

Пригоди наступного дня

Ранком наступного дня павучки прокинулись від шарудіння, яке доносилось з-під столу.

Спустившись на павутинці вниз, павучки побачили черепаху. Тера обмацувала навколо себе долівку і невдоволено щось бурмотіла.

— Доброго ранку, Теро! — першим привітався з нею Маленький павучок. — Ти чого тут нишпориш?

— Я десь загубила свої окуляри. Може ви допоможете мені їх знайти? — засмучена черепаха, продовжувала оглядати долівку.

— Ти, мабуть, уже зовсім старенька, що не бачиш без окулярів, — вирішив пожаліти її Маленький павучок.

— Хто, я старенька?! Та мені лише триста років. Я наймолодша черепаха в нашому домі, а вас я погано бачу тільки тому, що ви занадто мізерні. І окуляри мені потрібні зовсім не для того, щоб вами милуватись. Я їх ношу для солідності та для краси. Зрозуміли? — Тера ще довго би обурювалась, але в цей час до кімнати зайшла Міна з пилососом в руках.

Павучки, згадавши вчорашні пригоди на кухні, вирішили поки-що не показуватись хазяйці на очі, а заховатись... хоча б до черепахи під панцир. Від лоскоту Тера почала реготати, вертітись на місці, плигати й, нарешті, перевернувшись доверху ногами, вона закричала:

— Відпустіть, відпустіть мене, малі пустуни! Ха-ха-ха...

Дивна поведінка старої налякала павучків ще більше, ніж поява хазяйки. Вони покинули свою схованку і, прошмигнувши за спиною Міни, вискочили із кімнати.

Цей день для павучків видався дуже дивним. Події сьогодні розгортались настільки стрімко, що їм ніколи було навіть подумати про такі необхідні речі, як умитись зранку, або поснідати.

Коридором, куди вискочили павучки, повільно пленталась заспана Дезі, і вони, звичайно, налетіли на неї. Її відчайдушний гавкіт розбудив усіх інших мешканців дому.

Павучки тим часом стрімголов вискочили надвір і там налетіли уже на криницю, що знаходилась якраз перед їхнім домом. Добряче стукнувшись об неї головами, вони попадали на землю, стогнучи та чухаючи забиті місця.

Отак і розпочався цей день.

— Для чого ви з самого ранку отаке витворяєте? — почули павучки голос старої ворони. Вона сиділа на краю криниці і з цікавістю розглядала потерпілих. — Ви що, хотіли розтрощити нашу криницю?

— Зовсім не потрібна нам ваша криниця, — піднімаючись, відповів Маленький павучок. Розбитий лоб болів, і йому хотілось накричати на ворону, але він стримався. — Це така у нас... ранкова зарядка.

— Так, так, звичайно. У вас це називається зарядкою. Я так і подумала. Ви подібну зарядку, мабуть, кожного ранку робите, і щоразу на ваших лобах виростають отакі фіолетові гулі.

Переглянувшись, павучки впевнилися, що Карла не помилялась.

— І дуже добре, що в нас тепер є такі чудові гулі, — знайшовся що відповісти Маленький павучок. — Вони чимось схожі на роги, і ми зможемо тепер… штиркатися ними.

Ворона, невдоволено каркнувши, поспішила піднятись на свою вербу, подалі від цих невгамовних бешкетників.

Проводжаючи поглядом ворону, Маленький павучок побачив, що до них наближається вже знайомий жук. Він закружляв над павучками, не впізнаючи їх.

— Привіт, Жоро! Бачиш, у нас також є роги, і ми так само можемо... — але Маленький павучок не встиг закінчити своє привітання. Жора, вирішивши, що якісь чужаки знову зазіхають на його територію, з криком: «Я, жук Жора!» кинувся в атаку.

Налякані його агресивністю, павучки також кинулись, тільки в протилежний бік. Неподалік якраз знаходилась собача будка, і вони миттю заховались там, зарившись у шерсті мирно дрімаючого Бобика.

Жук не відставав від них. Він теж увірвався до будки і з розгону врізався в того ж Бобика, вірніше — у його м'якого, вологого носа.

Заволавши від болю, Бобик рвонувся уверх, пробив головою покрівлю свого помешкання і помчав кругами по подвір’ю. І нічого в цьому дивного не було. У живіт йому боляче вчепилися павучки, а з носа стирчав ріг жука, звичайно, разом із Жорою. Та більш за все його засмутило інше. Бобику було шкода перерваного сну. А снилось йому, що хазяйка принесла з кухні свіжу, духмяну кісточку. Він тільки-но потягнувся за нею, як тут усе це й трапилось.

Ні! Цей день справді розпочався невдало, і не тільки для павучків та Бобика. Якраз із дому вийшов Мун. Будучи в доброму гуморі, він мав невинне бажання вчасно дібратись на роботу. Та — не судилось…

Бобик наче вітер налетів на хазяїна, збивши його з ніг. Портфель Муна полетів у одну сторону, капелюх — у другу, а сам він, сидячи верхи на Бобику, — у третю. У тій третій стороні якраз і знаходилась верба Карли, на яку вони всі й наштовхнулись.

Спочатку впав на землю Бобик, а поруч із ним — павучки. Потім упав Жора з поламаним рогом і, нарешті, — сам Мун із широко відкритими від переляку очима. І це ще не все. З верби звалилась Карла та гепнулась Мунові прямісінько на голову.

Першою прийшла до тями ворона:

— Я так і знала, так і передбачала, що фіолетові гулі на лобах цих павуків до добра не доведуть! Ще моя покійна бабця говорила, що коли побачиш подібне зранку, то чекай неприємностей весь день. Ну, що ви наробили із нашим хазяїном, погляньте?! На ньому ж, бідному, лиця немає!

Почувши це, переляканий Мун почав нервово обмацувати своє обличчя.

— Як це, лиця немає?! Мені ж на роботу треба. Як я покажусь на роботі без лиця?..

Тут усі почали заспокоювати його. Подали йому портфель, капелюха й сказали, що лице в нього є, нікуди не поділось. Воно навіть красивішим стало, ніж було до цього

Заспокоєний Мун, нарешті, відправився на роботу, залишивши всю компанію самим вирішувати свої непрості проблеми.

— Так! Із появою в нашому дворі оцих малих бешкетників, у нас, схоже, почнуться великі неприємності, — по-філософськи зробив висновок Бобик. З ним вимушені були погодитись усі присутні.

За цими розмовами пройшло немало часу. Уже й хазяїн повернувся додому на обід, а вони все сперечались.

— Кар-р-р-р! — несподівано подала голос Карла. — Ми отут забалакались, а про обід забули, — прокаркала вона і поспішила до домівки.

Усі кинулись наздоганяти її.

На кухні, куди вони забігли, схоже було, що обід уже закінчився. Міна мила посуд, а Мун, відкривши рота, сидів за столом з виделкою в руці, на якій був наколотий вареник. Рота він відкрив мабуть для того, щоб заховати там вареника, до речі — останнього, бо миска була вже порожня.

Біля хазяїна сиділа Тера. Рот у неї також був відкритим, але не для того, щоб щось ковтати. Їй так легше було дихати. Усе-таки, триста років — вік немаленький.

— Обід уже готовий?.. — першим порушив цю ідилію Маленький павучок.

— Кошма-а-ар!.. — несподівано здійняла ґвалт Карла. — Он, полюбуйтесь! — вона показала на порожню миску. — Ми сьогодні залишились без обіду. У нашого дорогого хазяїна прорізався апетит! — ворона глянула на друзів, шукаючи співчуття.

Міна, почувши це, щиро розсміялась, а Мун продовжував винувато кліпати очима, так і не вирішивши, що робити з вареником.

— Ви хіба не знаєте, чи може забули, що обід треба заробити? — звернулась до прибулих Міна. — Хазяїн ваш прийшов з роботи, а ви чим займались півдня? Ну що ви корисного сьогодні зробили? Мовчите?!

Усі стояли, потупивши очі. Дійсно, що можна відповісти в цьому випадку? Навіть Карла сором'язливо заховала голову під крило.

— Он, візьміть відро з фарбою та пофарбуйте паркана, бо він так виглядає, що з нас уже сусіди сміються — продовжувала Міна.

Ця несподівана пропозиція чомусь не одержала підтримки в прибулих. Вони раптом посмутніли, у кожного знайшлись невідкладні справи, і всі потихеньку зникли з кухні, залишивши одних павучків.

— О, це чудово! — з ентузіазмом обізвався Маленький павучок. — Фарбувати паркани, то моє найулюбленіше заняття.

Він схопив відро і, розмахуючи ним, направився з Великим павуком на вулицю. Зупинившись біля паркану, Маленький павучок розмахнувся відром і густа зелена фарба полилась на паркан, на траву, і не тільки...

На свою біду в цю хвилину сюди причвалав Бобик з жуком Жорою на голові. Жора тепер не відходив від Бобика. Обламавши рога, він загубив упевненість в собі, а разом з Бобиком у них вийшла непогана команда охоронців подвір'я. От якраз на цю команду і вилилось більше половини фарби. Вони навіть не встигли як слід злякатись. Густа фарба заліпила їм очі, вуха й стікала на землю, а Бобик не міг і гавкнути, що навряд чи допомогло б. Такий уже день сьогодні видався.

Ніби в підтвердження цьому, із дому вийшов Мун. Після гарного обіду він знову направлявся на роботу, і якби не ентузіазм Маленького павучка, то все було б гаразд, а так... Мун заліз у калюжу фарби, послизнувся й гепнувся, потонувши в ній з головою. Він хотів підвестися, але знову послизнувся й упав, перетворившись в результаті на якесь зелене неподобство.

Почувши гамір, з дому вийшла Міна. Вона також посковзнулась, упала в калюжу фарби й так само позеленіла. Услід за Міною виповзла з дому ще й черепаха, і також заповзла у фарбу й стала ще зеленішою, ніж була насправді.

— Кар-р-р, кар-р-р! До нас завітали інопланетяни... — почувся крик ворони, яка вилетіла з домівки через вікно і побачила все, що тут сталося.

Карла кружляла над зеленою компанією й продовжувала кричати. Побачивши стільки зелених істот, вона, мабуть, прийняла їх за прибульців із космосу.

— Ти чого так розкричалась, Карло?! — зупинив вороняче каркання Маленький павучок. — Хіба не бачиш, що це наші домашні? Тільки я не розумію, чого вони раптом позеленіли... Може, цього літа мода на зелене?..

— Ось я тобі зараз покажу моду! — почув павучок загрозливе від зеленої істоти, яка ще недавно була хазяйкою. Вона схопила віника й кинулась до павучків, залишаючи за собою зелені сліди.

Павучки мусили втікати. Вони миттю вискочили на вербу разом з вороною, ледь не зіпхнувши її назад униз.

— Кар-р-р! Кар-р-р! — знову почала кричати Карла.

— Та не галасуй, Карло! — Маленький павучок був дуже збентеженим. — Краще розкажи, що скоїлось із нашими домашніми?

— Ха-ха! Що скоїлось? Я вже бачу, що скоїлось. Ви, замість того, щоб пофарбувати паркан, пофарбували наших домочадців. І що ми тепер бачимо?..

— А що ми тепер бачимо? — павучок ще раз поглянув униз.

— Паркан так і залишився не пофарбованим, а вони — зелені та злющі, — продовжувала схвильовано ворона. 

Тим часом біля криниці кипіла робота. Уся зелена братія, хлюпаючись, відмивалась від фарби.

— Так ось, — не заспокоювалась Карла. — Тепер ми залишимось не тільки без обіду, але й без вечері. Щоправда, у мене є в запасі один сушений хробачок, але це ж не голубці зі сметаною. А от вам, красунчики, доведеться спати сьогодні голодними.

Почувши про голубці зі сметаною, Маленький павучок зовсім засмутився. Більше всього на світі він любив вареники та голубці саме зі сметаною. І ось тобі — не буде ні того, ні іншого. Тут йому прийшла в голову чудова ідея. А що, коли вони з Великим павучком також зануряться в зелену фарбу. Може їх унизу приймуть за своїх, і все владнається?

Порадившись між собою, павучки непомітно спустились з верби, забрались у калюжу фарби й добряче там повалялись. Прийнявши дуже пристойний зелений вигляд, павучки направились до криниці, але там уже нікого не було. Домочадці тепер сиділи в столовій, готуючись до вечері.

Маленький павучок не міг такого пережити. Як же вони могли забути про своїх павучків? Він помчав у дім, а за ним поспішив і Великий павучок. Відчинивши двері столової, вони у нерішучості зупинились на порозі. Під світлом люстри вони виблискували яскравою зеленою фарбою, що робило їх схожими на неземних істот із фантастичного телесеріалу.

Усі домашні, побачивши їх, дружно зареготали. Тримаючись за животи та показуючи пальцями на прибулих, вони сміялись все гучніше.

«І чого вони так веселяться? Дивні в нас домочадці», — думав Маленький павучок, набиваючи рота голубцями.

Великий павучок також не відставав від нього. Вони мусили поспішати, бо ще мали відмитись від зеленої фарби, у яку можна було й не залазити, але чого тільки не зробиш заради спокою в домі та, звичайно ж, заради доброї вечері.

Цирк — це щось неймовірне!

Ворона Карла сиділа на верхівці верби та відверто нудьгувала. Навкруги не було жодної душі і їй ні з ким навіть словом перемовитись. Щоправда, у собачій будці зараз знаходились Бобик з жуком Жорою. Але що з ними говорити? Вони ще й досі не позбулись переляку після останньої витівки павуків з фарбою, а тому боялись і носа показати із будки.

Звичайно, можна було б полетіти до озера й погомоніти з Квашою, але то ж треба летіти... Ні. Із-за подібної дрібниці кудись літати вона не збиралась.

І ще довго сиділа б Карла, нудьгуючи, якби не страшенний гамір, що раптом долинув з майдану. Довелось їй, усе-таки, полетіти на майдан, бо повинна ж була вона знати, що там скоїлось.

А робилось на майдані справді щось неймовірне — до їхнього міста приїхав цирк. На майдан поспішали і діти, і дорослі. Карла все кружляла над натовпом, кружляла, і настільки розхвилювалась, що неспроможна була й каркнути як слід. Тільки прилетівши додому, вона каркнула так, що всі домашні повискакували надвір мов ошпарені.

— Кар-р-р, кар-р-р! На майдані таке, таке... робиться!.. — репетувала ворона, не шкодуючи свого горла.

— Що ж там робиться? — запитала Міна, — землетрус, чи виверження вулкану?..

— Ще гірше! Ще гірше! — продовжувала своє Карла. — Там... приїхав цирк!

— Ура! — тепер уже закричали всі. Тера також хотіла щось вигукнути, але спромоглася тільки роззявити свого зморщеного рота.

Заспокоївшись, дорослі повернулись у вітальню допивати каву, а Маленький павучок стояв у розгубленості, не знаючи що робити. Він не розумів, чому так репетувала ворона, чому зраділи всі домашні та чому, врешті-решт, позіхала черепаха Тера?

— Послухай, Великий павуче, — не втримався він. — Що означає — цирк?

— Цирк — дуже гарна річ, але тобі туди краще не ходити.

— Чого це? — здивувався Маленький павучок.

— Бо там, де ти з'являєшся, усе летить шкереберть, а в цирку виступають артисти. Вони через тебе ще пошкодять собі щось.

Великий павучок міг ще багато чого розповісти про цирк, але не було вже кому. Його напарник стрімголов помчав на майдан, тому треба було поспішати за ним.

Тим часом на майдані кипіла робота. У землю закопувались високі смугасті стовпці. На них натягувалось різнобарвне шатро. Між стовпцями розвішувались гірлянди, прапорці й таке інше... Посередині облаштовувалась арена. Усі метушилися, кричали, але найгучніше тут звучав голос директора.

Директор у цирку є дуже шанованою персоною. Він стояв серед арени й усіма керував, розпоряджався, підписував документи та вигукував щось у мегафон.

Ця метушня надзвичайно сподобалась Маленькому павучкові.

Чим би допомогти їм, бідкався він, плутаючись під ногами у робітників. Він навіть намагався підтримати ту чи іншу опору, поправляв килим на арені і взагалі — метушився більше за всіх.

Від надмірного хвилювання, не помітно для себе самого, він почав снувати павутину. Тому дуже швидко обсотав нею і смугасті опори, і арену, і розкішний письмовий стіл директора. Потім на черзі була каса, вітрина афіш та все інше циркове обладнання. Не зумів уникнути цієї долі й сам директор. Він тільки-но зібрався виголосити в мегафон чергове розпорядження, як тут усе це побачив...

— О, який непорядок! Що ж подумають глядачі? — викрикнув директор.

Поки він стояв у розпачі, павучок встиг і його добряче обсотати. Розлючений директор зібрався спересердя тупнути ногою, але втратив рівновагу й упав на ближню опору, а разом з нею звалився на підлогу. Помічники кинулись йому допомогти, та попадали теж, заплутавшись у густому павутинні.

Падаючи, перша опора потягнула за собою інші, а вони перевернули касу, вітрину афіш та фургон з усім обладнанням. Нарешті, звалилося й саме шатро, накривши собою увесь цей гармидер.

Коли пилюка трошки вляглася, з-під шатра першим показався директор. Вигляд у нього був жалюгідний. Нічого не розуміючи, він кліпав очима та безпорадно оглядався навкруги. На голові в директора сидів Маленький павучок. Треба ж було йому десь заховатись, коли все почало чомусь валитись?..

Директор побачив глядачів і намірився щось сказати у своє виправдання, але зумів тільки голосно чхнути. Вони з павучком виглядали дуже комічно. Глядачі, сприйнявши їх за клоунів, а весь погром — за добре виконаний цирковий трюк, щиро засміялись та зааплодували. Ці аплодисменти Маленький павучок сприйняв, звичайно, на свій рахунок, тому почав на всі боки розкланюватись.

«Ось вона — слава артиста. Яке чудове й солодке це відчуття, — подумав павучок. — І як добре, що я вже познайомився з директором цирку. Треба буде обов'язково влаштуватись сюди на роботу».

Саме в цю солодку для павучка мить на майдан повернулась Карла. Вона старанно причепурилась перед виставою, але, прилетівши, не впізнала майдан. Замість цирку, з яскравими вогнями та веселою музикою, ворона побачила велику купу сміття, а посередині — Маленького павучка. Вона зразу ж здогадалась, що тут відбулося. Побачивши як з-під шатра вилазять сердиті помічники директора з кілками в руках, ворона поспішила павучкові на допомогу.

Підлетівши ближче, вона схопила дзьобом новоспеченого артиста й піднялась з ним у повітря. За ногу Маленького павучка вчасно вхопився і Великий. Він прибіг на майдан якраз в ту хвилину, коли вже почав руйнуватися цирк.

Отаким чином вони полетіли над містом, залишивши на майдані те, що мало бути цирком та аплодисменти численних глядачів, які прийняли їх за повітряних акробатів.

Вороні дуже кортіло запитати в Маленького павучка, як він примудрився розвалити такий великий цирк, залишивши місто без гарної вистави. А коли Карлі чогось хочеться — вона обов'язково це зробить. Тому вона й розкрила рота, і саме тому павучки, звільнившись від її дзьоба, полетіли вниз. А оскільки вони пролітали якраз над своїм домом, то падали павучки зараз прямісінько в темний отвір рідного димаря.

Карла, побачивши куди зникли павучки, дуже пожалкувала, що так необачно відкрила рота. Вона добре розуміла, що таке димар. У ньому завжди повно чорної, противної сажі. У дитинстві вона також упала була в цей димар, коли тільки ще вчилася літати. Мабуть, саме від тієї пори Карла залишилася такою чорною, що навіть інші ворони, при зустрічі з нею, гидливо відвертали голови.

Ворона спробувала дістати з димаря тих нещасних, але, побачивши зблизька страшну чорну діру, передумала. Шкода стало вороні павуків. З ними жилося веселіше, а тепер вона ніколи вже їх не побачить. Ворона змахнула непрошену сльозу та, зробивши ще одне прощальне коло над димарем, полетіла на свою вербу.  

Дома у вітальні, біля каміну зібралася вся сім'я. Мун сидів у кріслі, переглядаючи свіжі газети, а Міна займалась в'язанням.

На почесному місці — на дивані біля телевізора розмістилася черепаха Тера. Вона була найголовнішим телеглядачем у їхній сім'ї, і давно виношувала таємний план — умовити хазяїна, щоб той купив нового телевізора. Такого, як он показують у рекламі. Вона вже відкрила рота, щоб завести про це розмову, але Мун несподівано випередив її:

— Таке враження, що телевізор у домі існує виключно для нашої примадонни — Тери. Треба його викинути, або віддати Бобику з Жорою. Вони у своїй конурі зовсім відстали від життя, не знаючи, що у світі робиться.

— Як це, Бобику?! — занервувала Тера. — Невже Бобик дорожчий вам за мене? А втім, можете справді його віддати. Для нашої кімнати краще пасував би новий телевізор, з великим екраном. Ви ж самі бачите, що цей уже всім набрид. Павуки, і ті його ігнорують.

Павуки! Усі схаменулись, згадавши, що немає павуків. Їх навіть не було за вечерею.

— А куди, справді, ділись наші дорогенькі пустуни? — поцікавилась Міна.

— Мабуть, вони затрималися на майдані. Адже там сьогодні приїхав цирк, — відповів Мун, з тривогою поглянувши на темряву за вікном.

Але не встигли усі заспокоїтись, як у каміні щось загуркотіло і звідтіля спочатку з'явилися клуби сажі, а потім випав на підлогу Великий павучок. Зразу ж, йому на голову впав і Маленький. Чорні-чорнісінькі від сажі, з переляканими оченятами павуки виглядали дуже кумедно.

— Апчхи! — нарешті порушив тишу Маленький павучок, і впав з голови Великого на долівку. Він витер рукавом носа, розмазавши ще більше сажу. 

— А що, вечеря ще не готова? — поцікавився він. — Бачите, ми уже прийшли...

Всі присутні голосно зареготали і від їхнього вигляду, і від слів Маленького павучка.

Але павукам ніколи було вникати у причину тих веселощів. Вони швиденько помчали до кухні.

Інструкція по знешкодженню терористів

Від гучного ревучого звуку, який долинав ззовні, задрижали шибки вікон та захиталась під стелею люстра. Маленький павучок, прокинувшись від того шуму, перелякано виглянув у вікно. Він зібрався розбудити Великого, але той уже сидів, протираючи спросоння очі.

— Що там гуде? — пошепки запитав Маленький павучок.

Великий у відповідь тільки широко позіхнув і знову прийнявся терти заспані очі.

— Та залиши свої очі в спокої! — уже закричав Маленький павучок. — Тут таке робиться, мабуть, як його — землетрус, а ти ніяк не прокинешся!

— Перестаньте лементувати, — відгукнулась черепаха Тера, — бо землетрус може статися скоріше від вашого крику, ніж від шуму літака!

— Шуму чого? — перепитав Маленький павучок.

— Чого, чого, — невдоволено бурчала черепаха. — Лі-та-ка, — повторила вона, виповзаючи з-під ліжка. — Але що з тобою говорити? Ти в нас зовсім ще малеча, тому й дивуєшся різним дрібницям. Літак — це така... таке... — Тері важко було довго говорити. Вона махнула на павучка лапою, поправила окуляри і повільно поповзла до умивальника.

— Така... таке... — передражнив її павучок. — У неї це називається — дрібниці. Нічого собі дрібниці, ледве наш дім не перевернувся.

— Ну, не треба перебільшувати. З нашим домом нічого не станеться, — заговорив нарешті Великий павучок. — Хочеш знати, що таке літак? Літак — це звичайний літальний апарат.

— Такий, як наш жук Жора? — здогадався Маленький павучок.

— Можна й так сказати, — погодився Великий. — Тим більше, що скоро ти сам його побачиш.

— Я побачу літака? Ура-а! А коли? А де?..

— Коли б ти вчора за вечерею так голосно не плямкав губами, то почув би, що говорила хазяйка. А вона, між іншим, говорила про відпустку, у яку ми відправимось сьогодні. Це означає, що ми полетимо на літаку.

Великий павучок раптом поспішив до дверей.

— Щось там підозріла тиша. Побігли, — потягнув він Маленького за собою. — Може, вони, забувши про нас, уже поїхали?

Але гора валіз у коридорі їх заспокоїла. На вершині цієї гори красувався старий черевик хазяїна, а з нього виглядала задоволена мордочка Дезі. Її мусили брати у відпустку разом з черевиком. Інакше Дезі влаштувала б таку істерику, що легше було б відмовитися від відпустки, ніж від черевика. Поміж валізами, тримаючись за поперек, ходив Мун. Він тикав пальцем у кожен клунок і голосно рахував:

— Один, два, три, чотири... — нарешті, черга дійшла й до павучків. Ткнувши в них пальцем, Мун закричав:

— О, погляньте, прокинулись наші відпускники. Ану мерщій до кухні снідати, бо ми вже відправляємось!

Павучки згадали, що вони дійсно сьогодні ще не снідали, і миттю кинулись до кухні. Тим часом валізи були завантажені у великий автомобіль. Автомобіль голосно чхнув, випустив хмару їдкого диму й рушив з місця. Павучки ледве встигли його наздогнати. Вони, може, і не наздогнали б, але їх знову виручила Карла. Вона схопила павуків дзьобом та закинула в кузов автомобіля. Сама ж, залетівши в клітку, зачинилась і скорчила їм кумедну гримасу.

Карла також попросилась у відпустку, але для неї мусили купити клітку і наказали зіграти роль папуги. Бо хто ж ворону впустить до літака?

До літовища вони доїхали без пригод. Побачивши там справжнього літака, Маленький павучок перелякався. Він з острахом дивився на крилатого лайнера й дивувався, як він, такий великий, може злетіти в повітря, ще й махати довгими залізними крилами. Він хотів запитати про це у Великого павучка, але не встиг, бо хазяїн заховав їх обох до себе в кишеню. Павуки теж не належали до звичайних пасажирів.

У темній кишені Маленький павучок не бачив, як вони заходили до салону літака і влаштовувались в зручні великі крісла. Тільки почувши вже знайомий шум двигунів, він перелякано, а головне — зовсім невчасно виглянув із кишені. Якщо відверто, павучок і без переляку виглядав не красенем, а на нього переляканого краще б взагалі не дивитись.

В цей час біля них зупинилась стюардеса, пропонуючи Мунові прохолоджуючий напій.

Помітивши як щось чорне, мохнате виповзло з кишені пасажира й миттєво десь зникло, стюардеса зібралась закричати. Проте зразу ж згадала, що за інструкцією їй кричати не дозволялось, бо можна здійняти паніку в салоні. Тому вона й залишилась стояти біля хазяїна з широко відкритими переляканими очима. Їй уже привиділась страшна диверсія, а за тією ж інструкцією вона повинна оберігати дорогих пасажирів від будь-яких неприємностей.

Тим часом Маленький павучок, наляканий гуркотом двигунів та незвичною обстановкою, мчав салоном літака, не знаючи, куди й для чого. Він перелазив з одного пасажира на іншого, мов очманілий.

Його мав би хтось зупинити, і навіть відомо, хто це повинен був зробити. Але Великий павучок виліз із кишені хазяїна запізно, коли Малого вже й близько не було. Великий павучок також налякався, тільки не гуркоту двигунів, а самої думки про те, що може накоїти тут його невгамовний товариш. Тому він негайно кинувся на пошуки.

Захекавшись, Маленький павучок зупинився біля якихось приладів. Він з жахом дивився на чисельні стрілочки, що сіпались в різні боки. Вирішивши краще відійти подалі від цього небезпечного місця, павучок поліз назад. А це означало, що його дорога знову пролягала по головах мирно дрімаючих у своїх кріслах пасажирів.

Отаким чином він і забрався на голову якоїсь пані з високою модною зачіскою. Йому би зупинитись та перепочити, але павучок усе бігав і бігав на голові пані. Від її волосся виходив запаморочливий аромат дорогих парфумів. Зрештою, павучок навіть голосно чхнув, та на щастя його ніхто не почув.

І все могло б обійтись, і він без проблем повернувся б до рідної кишені, якби пані не забаглось поглянути в люстерко. Побачивши на голові замість нової зачіски щось скуйовджене, що стирчало як у фурії, вона голосно закричала.

Звичайно, пасажирам кричати також не дозволялось, бо й для них існують інструкції. Але пані зараз було не до інструкцій, тому вона продовжувала кричати.

Вона також, мабуть, боїться літака, здогадався павучок. Залишивши крикливу пані, він побачив чиюсь кишеню і дуже зрадів. Йому здалося, що це кишеня його хазяїна. Павучок поспішив залізти всередину, щоб поділитись з Великим павучком своїми новими враженнями. Однак, його товариша там не було.

Із кишені висунулась чиясь рука, що тримала великого чорного пістолета. Звісно, павучок не знав, що то за предмет. Він раніше ніколи його не бачив, але все ж налякався.

Зразу ж прозвучав грізний голос хазяїна пістолета:

— Сидіти всім на своїх місцях! Літак мною захоплений, а ви — мої заручники!

Наляканий павучок, розхвилювавшись, навіть не помітив, як почав снувати павутину. І дуже вчасно. Саме тепер ця його робота була вкрай необхідною та корисною.

Спочатку він обсотав весь чорний предмет і руку, що його тримала.

— Що таке?! — почувся той самий грубий голос. Він був уже не таким грізним. Можна навіть сказати, що він був розгубленим. — Що з моєю рукою?! Це не чесно. Це не за правилами!..

Звичайно, то був голос справжнього терориста, який планував захопити їхнього літака. Але як йому бідоласі не пощастило. Коли б він знав, що його очікує в цьому літаку, то обійшов би його далекою дорогою

Почувши крик у салоні, з кабіни літака виглянув другий пілот. Він миттєво оцінив ситуацію і зачинив двері, замкнувши їх на ключ.

— У салоні — терорист! — доповів він першому. — Передавай на землю, що нас захопив терорист!

Перший пілот, який був командиром літака, усе зрозумів. Він негайно передав по рації, що борт такий-то захоплений терористом. Він діяв згідно інструкції, яка в нього також була. І в наземних служб аеропорту були інструкції, за якими вони так само діяли чітко й оперативно, приготувавши машини швидкої допомоги, пожежні та попередивши поліцію.

Тільки в Маленького павучка не було жодної інструкції. Усе, що він робив, було або з переляку, або взагалі — знічев'я. Саме таким чином він обсотав терориста з голови до ніг, і навпаки. Стомлений павучок присів на маківці голови зловмисника і оглянувся навкруги.

Побачене в салоні його дуже здивувало. Усі пасажири чомусь дивились на нього широко відкритими вдячними очима. Стюардеса також дивилась на нього своїми чудовими очима, і в тих очах було щось таке, від чого павучок аж зніяковів. Він навіть подумав, чи не заховатись десь від тієї уваги, але, побачивши як знизу, чіпляючись за павутину, видирається наверх його напарник, заспокоївся.

Великий павучок також дивився на нього здивованими очима. І хоч його очі були не такими красивими як у стюардеси, Маленький павучок зумів у них прочитати, що в літаку скоїлось щось незвичайне, і не без його участі.

— А, Великий павуче, привіт! Давно не бачились. Я, розумієш, вийшов на хвилинку пройтись сюди-туди... А що взагалі тут трапилось?

— Ти не знаєш що трапилось? Отакої! — захекавшись, Великий павучок присів поряд із Маленьким. — Ти ліквідував велику загрозу для нас усіх. Ти знешкодив небезпечного терориста. Ти — герой!

— Терориста? Я знешкодив? А де ж він, можна хоча б поглянути на нього?

— Ми сидимо в нього на голові. Ось, глянь униз.

Маленький павучок обережно нахилився, щоб поглянути, на чому чи на кому вони сидять, але нічого цікавого не побачив, окрім якогось стовбура обмотаного його павутиною. Щоправда, у щілині тієї павутини він побачив ще одні очі, але на них краще було б не дивитись.

Невдовзі літак без проблем приземлився в аеропорту. До нього з гучними сиренами помчали пожежні машини, машини швидкої допомоги і поліції. Здійнявся великий галас. Терориста посадили в поліцейську машину, а павучків пасажири винесли з літака на руках під оплески присутніх та вигуки: «Браво». Це був справжній тріумф.

Ледь оговтавшись, павучки почали шукати своїх домашніх, бо слава — річ тимчасова, а їсти хочеться кожного дня.

Повз них проходили вдячні, усміхнені пасажири, які дарували своїм рятувальникам букети квітів.

Раптом Маленький павучок побачив уже знайому пані зі скуйовдженим волоссям. Пані все ще кричала. Вона була зодягнена у велику чорну сорочку з довгими рукавами, зав'язаними за спиною міцним вузлом. Вели її під руки два дебелих санітари.

Павучок спробував привітатись до пані і якось заспокоїти її. Та, побачивши його, вона ще гучніше закричала. Її запхнули в санітарну машину, і машина, не вмикаючи сирену, помчала геть. Сирена в цьому випадку була зайвою, бо крик пані звучав гучніше за будь-яку сирену.

«Якими дивними бувають пасажири, — подумав Маленький павучок. — Одні квіти дарують, а інші чомусь отак верещать, невідомо чого».

Нарешті павучки побачили купу знайомих валіз, біля якої стояли розгублені та пом'яті юрбою домочадці.

— А ось і наші рятівники! — зраділа хазяйка. — Ми вже подумали, що вас, таких поважних, більше не побачимо. Сідайте швидко в машину, бо скоро стемніє, а в нас ще далека дорога.

Дорогою всі розпитували в Маленького павучка, як це він зумів так спритно розібратись із небезпечним терористом? На що павучок відповідав, що він тих терористів зовсім не боїться. Та й взагалі, тепер він буде найголовнішим по їх знешкодженню. За цими розмовами вони й не помітили як доїхали до готелю.

Готель знаходився на березі моря, а позаду нього шумів ліс. Усе це дуже сподобалось Маленькому павучкові.

«Це тобі не озеро. Тут, мабуть, багато жаб, крокодилів та бегемотів. Буде з ким гратись», — подумав він.

У готелі вони зайняли кімнату з широким вікном, яке виходило на море. Єдиною незручністю було те, що тут на стіні не було картини, за якою павучки влаштувалися б як удома. Зрештою, Мун знайшов у шафі стару репродукцію та повісив її на стіну. Таким чином, усі влаштувались і були задоволені.

Тільки Карла залишилась незадоволеною. Бачте, її улюблену вербу до готелю не занесеш, а клітка їй набридла, і грати роль папуги — також. Із цієї причини роздратована ворона ходила по підвіконню й сердито поглядала на море. Вона хотіла, щоб вікно виходило в бік лісу. Бо навіщо вороні море? Але з нею ніхто не порадився, і це її також дратувало. Ніхто на неї чомусь не звертав уваги. Усі вертілись тільки біля отих павуків.

Карла заздрила павукам. Вони й героями стали (он, у газеті їхні фотографії на першій сторінці), і для них картину повісили. А про неї всі забули. Як тут можна бути спокійною? Вона подумала, що було б добре і їй чимось відзначитись, щоб і її сфотографували для газет. Але чим у готелі можна відзначитись? Спересердя Карла так голосно каркнула, що всі завмерли і повернулись в її бік.

— Що з тобою?! — закричала на неї Міна. — Чого розкаркалась? Ми тебе взяли при умові, що ти гратимеш роль папуги. Забула? Де ти чула, щоб папуга каркав? Бери приклад з Бобика і Жори. Бачиш, як вони тихенько сидять у своїй будці?

Міна, раптом занепокоївшись, підбігла до целофанового пакету, у якому й досі знаходилась будка. Щось вони дуже тихо там сидять. Відкривши пакет, вона заспокоїлась і навіть розсміялась. Бобик з Жорою спали мирним сном. Схоже, що отак вони проспали всю дорогу. Може, це й добре. Навіщо їм були оті переживання в літаку із-за терориста?

Повернувшись до ворони, Міна показала на клітку:

— Залазь швидко туди й сиди тихо! Через твоє каркання ще й нас можуть виселити з готелю.

Карла гірко зітхнула й почвалала до клітки. Однаково, уже пора було спати. Перед сном Міна ще нагодувала всіх домашніми пиріжками.

Останнім дібрався до ліжка Маленький павучок. Зручно влаштувавшись у ліжку, він розгорнув газету і з задоволенням прочитав перед сном про свої недавні подвиги.

Павучки у відпустці

Наступного ранку останньою прокинулась черепаха. Відкривши очі, Тера спросоння ніяк не могла второпити, де вона і чому замість підлоги бачить стелю.

«Можливо це продовжується сон…», — з надією подумала вона, але й ця маленька надія пропала, коли Тера почула голос хазяйки:

— Чого ти розляглась як на пляжі?! Може тобі ще сонцезахисні окуляри дати?

— А де, я?.. — несміливо запитала Тера.

— Ти від старості зовсім нічого не пам’ятаєш. Ми знаходимось у готелі. Згадала?

Міна потягнула за килимок, на якому лежала черепаха, і таким чином перевернула її на лапи.

— Пішли швидше на пляж, бо через тебе і я не встигну як слід засмагнути.

Ну, що залишалось Тері? Вона покірливо поповзла за хазяйкою надвір. А там пекло сонце, плескалось море, кричали чайки та відпочиваючі. І якщо те, що робили сонце, море і чайки можна зрозуміти, то чого так лементували люди було дивним. Хоч, чому тут дивуватись? Крик учинився на пляжі та зонти були перекинуті тому, що Маленькому павучкові також забаглося хоч трошки засмагнути. Але на гарячому піску не можна було усидіти, і він поліз шукати тіні під зонт до якогось поважного добродія. Поважного, бо зонт у добродія був найбільший серед інших та килимок під ним був найпухнастіший.

Власник пухнастого килимка не помітив гостя, бо уважно розглядав через чорні окуляри сусідку, яка лежала неподалік, переглядаючи глянцевий журнал.

Маленького павучка сусідка чомусь не зацікавила. Полежавши хвилинку поряд з добродієм, він вирішив, що тіні тут замало, й поповз під нього самого.

Добродій не зразу второпав, що під ним коїться. Коли ж павучок, заблукавши, заліз йому у шорти, добродій схопився, перекинувши зонт, заплигав й заверещав напрочуд тонюсіньким голосочком. Зрештою, він переплигнув через пані з журналом і мерщій кинувся у воду. Певно подумав, що те, що хазяйнувало у нього в шортах, не вміє плавати і потоне.

Павучок дійсно не міг плавати. Коли він мав тому навчитись? Він вчасно покинув свою схованку, випавши з шортів добродія прямо на тую ж пані з журналом.

Голосок у пані виявився ще гучнішим ніж у добродія. Тому зовсім природно, що на пляжі зчинилась паніка. Усі відпочиваючі почали кумедно плигати, витрушуючи килимки. Їм здалося, що на їхній пляж напали зграї скорпіонів. Навіть Карла разом зо всіма плигала та каркала, мабуть так, за компанію.

Мун нічого цього не бачив, бо, купаючись, заплив так далеко, що не було видно й берега. Дезі також нічого не бачила. Вона спала у своєму черевику. Спала Дезі (як і належить на пляжі) в чорних окулярах. Здивована поведінкою відпочиваючих Міна, витягнула її з черевика й, тримаючи за вуха мов кролика, запитала:

— Що тут сталося, Дезі?

Дезі спросоння не могла й слова вимовити. Вона тільки кліпала переляканими оченятами, які були уже без окулярів, бо вони випали десь у пісок.

— Дезі-і-і! — трясла її хазяйка. — Чому на пляжі такий крик учинився?!..

Довелось Міні повернути Дезі до черевика, але тепер уже черепаха почала чомусь також кричати і, перевернувшись на спину, двигати короткими лапами.

— Що з тобою, стара? — здивувалась Міна.

Причину дивної поведінки черепахи не важко відгадати. Їй було лоскотно, бо павучки, перелякавшись зчиненого галасу та побачивши знайомий панцир, хутко заховались під нього.

Нарешті Міні набридло все це терпіти. Вона перевернула Теру на лапи, і тут побачила павучків. Вони випали з-під панцира, ніяково поглядаючи на хазяйку.

— Ага, ось воно що! Я так і знала, що це ваша робота!..

— Що у вас трапилось? — почули вони здивований голос Муна, який, вибравшись з води, не побачив на пляжі жодного відпочиваючого, окрім своїх домашніх. — Куди подівались відпочиваючі? Погляньте, навколо ні душі!

— А як ти думаєш?! Ти забув, кого ми взяли з собою у відпустку? Ці пустуни, — Міна кивнула на павучків, — розігнали усіх відпочиваючих. Їм байдуже, що я одягла сьогодні новий купальник. І перед ким я тепер буду вихвалятись своїми обновками?!

— Ну, може воно і не погано, що всі порозбігались. Навіщо нам той натовп? — спробував заспокоїти дружину Мун.

— Ні, ні і ні! Я хочу натовпу, я хочу глядачів! — не могла заспокоїтись Міна. — Як собі хочете, але щоб сюди негайно повернулись відпочиваючі. Інакше я залишу вас сьогодні без обіду і... без вечері!

Цей аргумент відчутно подіяв на Маленького павучка.

«Чого ще не вистачало, — подумав він. — Щоб із-за якихось відпочиваючих він залишився сьогодні без обіду! Тим паче, що хазяйка обіцяла на обід купити всім шоколадне морозиво. Ні! Треба щось робити...»

І він рішуче потягнув Великого павучка за собою до готелю. Невідомо, чим вони там займались, але невдовзі в готелі здійнявся такий же шалений ґвалт, який був на пляжі. Усі, хто недавно тікав туди, тепер ще хутчіш мчали назад. Останнім примчав на пляж захеканий адміністратор.

— Що у вас скоїлось? — запитав його Мун.

— У-уявляєте?.. — запинаючись, відповів розгублений адміністратор. — Там (він кивнув головою на готель) хтось наклеїв на вхідних дверях готелю оголошення, що... у моєму готелі завелись дуже шкідливі павуки. — Адміністратор ледь не плакав. — Ви можете собі таке уявити? У моєму п’ятизірковому готелі — шкідливі павуки...

— Ми якраз чудово це уявляємо, але ви заспокойтесь. Може, то хтось пожартував, — відповів  Мун.

— Які жарти? Ви погляньте навколо, — адміністратор показав на відпочиваючих, що почали облаштовуватись прямо на пляжі. — Бачите? Я в цьому сезоні стану банкрутом! Який жах! Я... я зараз же викличу поліцію!

— Ну, що ви? — продовжував заспокоювати його Мун. Йому дуже не хотілось через своїх же невгамовних бешкетників ночувати сьогодні отут, на піску. — Не переймайтеся так. Може, воно якось минеться. Ось ми зараз всією сім’єю підемо у ваш готель і залишимось там ночувати.

— Ні, не треба! Не треба так ризикувати! — спробував зупинити їх адміністратор.

Але Міна, Мун та інші домашні, зібравши пляжні пожитки, попрямували до готелю.

Адміністратор зовсім розгубився. Ще не вистачало, щоб сьогодні у його готелі були жертви...

У вестибюлі готелю було тихо й спокійно. Щоправда, із-за прилавку доносилось якесь шарудіння, і крісло адміністратора виявилось зайнятим. У кріслі сидів Маленький павучок, переглядаючи книгу реєстрації прибулих.

За його спиною метушився Великий павучок. Він хвилювався, розуміючи, що їхня витівка може погано скінчитись. Йому уже чулося, що ніби десь здалеку, наближаючись, завивають поліцейські сирени. Але що він міг зробити? Ідея Маленького павучка, наклеїти на дверях те оголошення, була зовсім не поганою. Бо як інакше вони могли повернути відпочиваючих на пляж, щоб доставити задоволення своїй хазяйці? Тому поява у вестибюлі домочадців разом з хазяйкою його дуже здивувала.

Маленький павучок також здивувався цій появі. Він не розумів, чому хазяйка у своєму новому купальнику знаходилась тут, а не серед глядачів. Він так старався і що, виходить даремно?..

— Що ви тут накоїли, нещасні?! — накинувся на павучків Мун. Він дуже розсердився на них, тому його ліва щока почала нервово сіпатись. — Ви що, хотіли залишити нас без даху над головою?!

В цю хвилину до них приєднався і адміністратор готелю. Побачивши біля свого робочого місця дійсно павука та ще й не одного, він ледь не лишився розуму. І це не дивно. Хіба міг він колись бачити намальованого павука, який крокував вестибюлем, мов живий? Такі павуки справді мають бути дуже небезпечними…

Перевівши погляд на домочадців з надією на їхнє співчуття, адміністратор побачив серед них ворону, черепаху, собаку і якогось дивного жука з поламаним рогом.

«Ой лишенько! Такі клієнти у моєму готелі...Ні! Пора іти у відставку і більше ніколи не займатись цим ризикованим готельним бізнесом...» — вирішив він у відчаї.

— А ви ким тут будете?! — несподівано почув адміністратор голос одного із павуків.

Маленький павучок, забравшись на прилавок, звертався саме до нього.

— Я... н-е знаю. Я… хазяїн готелю, — розгублено пролепетав адміністратор.

— Чудово! — продовжував у тій же манері павучок. — Вам дуже пощастило, хазяїн, бо у вашому готелі від сьогодні буде проживати... знаменитість! — він показав газету зі своїм портретом. Газета випадково завалялась у нього в кишені, і зараз павучок вирішив нею скористатись.

— Ну як, схожий? — продовжував він, показуючи на портрет. — Правда, красунчик?

— Т-так, — пробелькотів адміністратор. — красунчик...

— Ото ж бо! Тепер ваш готель прославиться на всю округу, а тому маєте вислухати про мої умови.

Адміністратор ввічливо слухав та кивав головою.

— Для мене, мого асистента і моєї челяді, — павучок широким жестом кивнув на домочадців, — виділити найкращі покої, і негайно!

— Буде виконано. Зараз же зроблю розпорядження, — кланяючись, відповів зраділий адміністратор.

«Яка удача, — подумав він. — У моєму готелі буде проживати справжня знаменитість. І даремно, що воно якесь мале, чорне та огидне. Зате, який поважний та бундючний, а для знаменитості ці якості просто необхідні».

Адміністратор побіг, а Маленький павучок продовжував стояти на прилавку, вип’ятивши уперед животика.

— Та-а-ак! Виходить, ми для тебе всього-лише челядь? — обізвалась Міна. Її голос примусив павучка негайно отямитись. — Я тобі покажу челядь! Я тебе, усе-таки, залишу сьогодні без обіду! — продовжувала вона сердитись.

Ця погроза по-справжньому занепокоїла Маленького павучка.

— Я... я тільки пожартував. Я більше не буду, — пробелькотів павучок. Він скоріше готовий був відмовитись від ролі знаменитості, ніж від смачного хазяйчиного обіду.

На другий день у готелі вирувало уже інше життя. Усі стіни всередині і ззовні приміщення були обклеєні листівками з портретом Маленького павучка. Тепер бажаючих поселитись у готелі виявилось стільки, що адміністратор вперше за всю історію готелю повісив на двері табличку — «Вільних місць немає і не передбачається!»

Міна була дуже задоволеною. Тепер вона могла кілька разів на день переодягати свої обнови. Вихвалятись уже було перед ким. Задоволеними були й інші домочадці. Для них виділили кращі місця на пляжі і усі відпочиваючі намагались чимось їм догодити.

Тера була на другому місці за популярністю після хазяйки. Вона поважно  прогулювалась серед відпочиваючих в чорних окулярах. Через ті окуляри вона практично нічого не бачила перед собою але, наступивши на когось, черепаха нічим не ризикувала. Постраждалий вибачався і обіцяв, що більше таке не станеться. Карла також була задоволена. Їй тепер дозволялось гуляти без клітки і каркати скільки завгодно.

Така ідилія продовжувалась би ще довго, якби не випадок, що трапився з Дезі. Вона одна була обділена увагою, не показуючись із черевика. Тільки одна обставина могла примусити Дезі покинути свою схованку — це відчуття голоду. І коли до черевика долинали приємні пахощі чогось смачненького, вона з великим небажанням вилазила із нього та пленталась до столової. А там, після трапези її домочадців (особливо павуків), уже майже нічого з їжі не залишалось.

Ось і цього разу, прокинувшись, Дезі за звичкою потягнула повітря гостреньким носиком, але нічого приємного її носик не відчув. Їй це здалося дивним. Вона знову почала нюхати повітря, й таки донюхалась. Замість приємного запаху до її носика долинув дуже, дуже неприємний. Дезі зморщила носика, чхнула кілька разів і спробувала заховатись від того запаху в самий куточок черевика, та — даремно. Довелось їй піти проти своїх правил, і виглянути назовні. Побачене, її приголомшило.

Навколо височіли купи сміття, від якого і виходив неприємний запах. Над сміттям, противно каркаючи, літали великі ворони. Вони були зовсім не схожими на їхню Карлу. Її також не назвеш красунею, але ці були справжніми страховиськами.

«Та це ж звичайний смітник, — здогадалась Дезі. — Невже мене викинули на смітник, наче якийсь непотріб?..»

Їй стало шкода себе, так шкода, що вона вже зібралась заплакати. Але в цю хвилину одна із ворон підлетіла до черевика, схопила його величезним дзьобом за шнурок і понесла разом з Дезі над смітником. Дезі змушена була передумати плакати. Тут уже впору було злякатись. Дійсно, така повітряна подорож над смітником могла налякати будь-кого, а тим паче — Дезі. Тому вона відчайдушно заверещала. Так верещати могли тільки сирени пожарних машин та перелякана Дезі.

Ворона ще ніколи не чула такого вереску. Вона відпустила шнурок, і черевик разом з Дезі та її нестихаючим криком стрімко полетів униз. Упав він на щось тверде. Підскочивши декілька разів, черевик зупинився, і Дезі затихла. Ні, з нею нічого не трапилось. На щастя, черевик виявився міцним.

Зовні стояла тиша. Дезі потягнула повітря носиком і знову ж таки нічого не відчула. Набравшись сміливості, вона виглянула з черевика й відкрила одне око. Їй здавалось, що одним оком дивитись менш небезпечно, ніж двома. Та в цьому випадку можна було відкривати зразу обидва. Замість чогось страшного, вона побачила приклеєну на стіні листівку з портретом Маленького павучка. О, це був перший випадок, коли, дивлячись на Маленького павучка, Дезі відчувала щось приємне. Виходить, вона десь недалеко від готелю? Дезі уже зовсім, було, заспокоїлась, але черевика знову хтось підхопив і кудись поніс.

— Кар-р-р! Я знайшла її! Кар-р-р, я знайшла! — почула Дезі знайомий і такий рідний голос Карли. Ворона залетіла у вікно їхнього готельного номеру, несучи черевика й радісно репетуючи. Вона опустила черевика на підлогу і всі присутні обступили Дезі, намагаючись її погладити, бо дійсно ж хвилювались за неї. Дезі було приємно це бачити. Вона впевнилась, що її тут справді люблять. Але чому вона опинилась на смітнику? І їй розповіли все, як було.

А не було нічого особливого. Сьогодні у готелі чекали на знатних гостей, які повинні були прибути на побачення з нашою знаменитістю. Адміністратор видав розпорядження навести в готелі ідеальний порядок. Прибиральниця, побачивши у кутку старого черевика, викинула його разом з іншим сміттям надвір. Потім приїхала сміттєзбиральна машина й вивезла весь той непотріб на смітник. Ось і все.

— Все?! — нарешті вилізла Дезі із черевика. — Ні, не все! Я, розумієте, натерпілась страху, я цілу вічність нічого не їла, а ви говорите — все!

Тут її знову всі почали заспокоювати, бо якраз сьогодні їжі було достатньо. В честь приїзду гостей адміністратор наказав приготувати розкішний обід, так що Дезі мала змогу, нарешті, смачно поїсти.

Після таких переживань домочадці вирішили, що пора повертатись додому. Маленький павучок погодився з ними. Йому вже надокучила постійна увага до себе, і він дуже засумував за своїми друзями — Квашою, Пінтюхом та Дримбою. Навіть лев Гурон почав снитись йому ночами, а це означало, що їм справді пора уже в дорогу.

Тільки повертатись додому вони вирішили звичайним поїздом. Звісно, так дорога займе більше часу, зате можна буде вдосталь намилуватись з вікна поїзда довколишніми краєвидами.

Так вони і зробили.

День народження Кваші

День народження Кваші нічим особливим не відрізнявся від інших звичайних днів. Так само світило сонце і щебетали птахи. Так само каркала, нудьгуючи, стара ворона Карла і стогнала під ліжком, не менш стара, черепаха Тера. Єдине, що здалося в цей день іншим Маленькому павучкові, це чудові пахощі, що долинали з кухні. Навіть не так самі пахощі, бо з кухні завжди смачно пахне, а якийсь особливий, святковий їхній присмак.

— Гей, Великий павуче, — звернувся він до товариша, який приводив себе в порядок перед дзеркалом, розчісуючи неслухняне волосся. — Сьогодні в нас свято якесь, чи що?

— А це, як для кого, — розсудливо відповів Великий павучок. Він ніяк не міг упоратись зі своєю зачіскою, адже він сам і його зачіска були лише намальовані. — Для Кваші та її друзів цей день є святом, а як для тебе — я не знаю. У Кваші сьогодні день народження, тому ми всі, і хазяйка в тому числі, готуємо для неї подарунки.

— День народження?! У нашої Кваші? — вигукнув Маленький павучок. — О, я зовсім забув. У мене навіть на календарі сьогоднішнє число відмічене червоним фломастером, — і вже сердито до Великого павучка:

— Ти хочеш сказати, що я не є другом нашої милої жаби?! Та я найголовніший, найкращий для неї друг!

— Звичайно, звичайно. Ніхто в цьому не сумнівається. Ти ж, напевне, також уже приготував подарунок для своєї найкращої подруги, — примирливо погодився Великий павучок.

Маленький розгублено закліпав очима. Він зрозумів, що потрапив у халепу, бо ніякого подарунку для Кваші в нього ще не було. Ця обставина так розхвилювала павучка, що він, забувши про сніданок, вискочив через відчинене вікно надвір і почав бігати по подвір'ю. Йому потрібно було негайно щось знайти, що обов'язково сподобалось би Кваші. Але що можна знайти на їхньому подвір'ї, де окрім будки Бобика та древньої яблуні нічого не було? Проте павучок продовжував нишпорити навколо, заглядаючи в усі закутки та проклинаючи свою забудькуватість:

— І як я міг, як тільки спромігся таке забути?! Тепер усі підуть на день народження, а я залишусь стерегти пустий дім і оцю будку!..

Він спересердя так штовхнув будку, що вона раптом повністю розвалилась.

Мешканці будки ще спали в цю пору. Бобик і Жора, налякані несподіваним ударом, вертіли головами, не знаючи що сталось і куди подівалась їхня домівка. Бобик схопив свою найсвіжішу кісточку, засунув під себе і навіть двічі гавкнув, що з ним уже давно не траплялось.

Жора від несподіванки злетів невисоко в повітря, але тут-таки впав. Він відвик літати, мешкаючи в будці та рідко показуючись надвір. А як він може десь показатись з поламаним рогом? Над ним і так усі сміються. Навіть надоїдливі мурашки не дають йому спокою, намагаючись болючіше укусити. Тому він був вдячний Бобику, який пригрів його у своїй будці.

Прийшовши до тями, Бобик з Жорою накинулись на павучка, який продовжував снувати навколо розбитої будки, не звертаючи на них уваги:

— Що ти зробив із нашою будкою, малий шибенику? Де ми тепер будемо мешкати, де?!

Павучок зупинився біля них, не розуміючи, чого ці диваки від нього хочуть.

— Яка будка, і до чого тут будка?.. Скажіть мені краще, ви вже приготували подарунки для нашої іменинниці, Кваші?

Це несподіване запитання трохи остудило запал ображених мешканців розваленої будки.

— Що означає, твоє — «до чого тут будка?» — трохи спокійніше продовжував Бобик. — Тепер дійсно — ні до чого, бо її вже нема. І де нам зимувати з Жорою? А подарунки ми звичайно приготували. Як же інакше.

— Ось бачите, у вас все гаразд, а я ніяк не можу знайти подарунок для Кваші.

— Усе гаразд? — знову обурився Бобик. — Хіба оце можна назвати словом «гаразд»? — він показав на зруйновану будку. — І даремно ти нишпориш подвір’ям. Тут нічого, окрім засохлого листя та кусючих мурашок, не знайдеш. Тобі треба звернутись до нашої сусідки — ворони. От у кого багато різного добра. Вона, усім відомо, натягала до себе на вербу безліч гарних, блискучих предметів. Мабуть, цілу крамницю назбирала. А ось і сама летить... А як же, без неї ніде нічого не може відбутися.

— Кар-р-р, кар-р-р, — закружляла Карла навколо розбитої будки.

Вона сіла на руїни і, заглядаючи під дошки з надією знайти щось блискуче та поцупити, продовжувала:

— Яка трагедія! Така гарна була будівля, і на тобі — розвалилась...

— Доволі бідкатись, Карло. Однаково ніхто не повірить у твою щирість. У мене є до тебе одна приватна справа, — зупинив її каркання павучок.

Ворона, зрадівши що комусь ще потрібна, поважніла й надула впалі щоки. 

— Кажуть, що в тебе на вербі є справжня крамниця різного доброго товару, а я не можу знайти подарунок для Кваші. Може, ти виручиш мене?..

— Що ти, що ти, — занепокоїлась Карла. — Це чиїсь вигадки! Я стара, бідна... — вона навіть сльозу пустила.

Ворона дуже дорожила своїми скарбами, і зовсім не хотіла з кимось їх ділити. — Знаєш, учора я пролітала над містом і бачила у вітрині нового магазину, що недавно відкрився на площі, такі гарні речі, ой гарні речі... — Карла мрійливо прикрила очі. — Шкода, що там на вікнах товсте скло. Краще б його взагалі не було. Я б тоді схопила найбільше намисто... — обмовилась вона, але тут-таки оговталась. — Ні, звичайно ж, заплативши... Так ось, там ти можеш купити дійсно найкращий подарунок для нашої Кваші.

— Купити? — розчаровано зітхнув павучок. — Для цього треба гроші мати. Та й хто мене туди впустить?

— А ти зароби, зароби гроші, — не вщухала Карла. — Я чула, що їм потрібен охоронець, то піди швидко й запропонуй свої послуги, поки хтось інший не зайняв те місце.

— Охоронець? — це слово сподобалось Маленькому павучкові. Від нього повіяло чимось мужнім, надійним. Він поцілував спантеличену ворону і помчав на майдан.

Господар магазину сидів у кріслі за столом, уважно розглядаючи дивного відвідувача, який претендував на вакансію охоронця.

«А що? — подумав господар. — У цього дивака такий вигляд, що йому непотрібна буде й зброя. Від нього і так будуть відсахуватись крадії та зловмисники».

— Та-а-ак, молодий чоловіче. Говорите, що бажаєте попрацювати охоронцем?

— Дуже, дуже бажаю! — хвацько випалив Маленький павучок. Він стояв у позиції «струнко», стиснувши кулачки та випнувши вперед груди.

— Ну що ж, давайте спробуємо. Ідіть, приступайте до роботи.

Після цих слів павучок хутко вискочив з кабінету, боячись щоб господар не передумав, та прийнявся виконувати свої нові обов'язки.

Згодом господар вирішив перевірити, як новий охоронець несе службу, і заглянув у салон магазину. Його дуже здивувало, що магазин у розпал робочого дня був пустісіньким — жодного покупця... Навіть продавців не було на своїх місцях. Зате новий охоронець браво походжав салоном і, схоже, був дуже собою задоволений.

І тут господар зрозумів, що його експеримент з новим охоронцем вийшов невдалим. Невідомо, як вигляд цього дивака діє на зловмисників, але на покупців він подіяв безумовно.

«Я з оцим охоронцем, схоже, помилився», — подумав господар. Він тут-таки відмовився від послуг Маленького павучка, видавши йому гарні рекомендації. Мабуть, щоб швидше позбутись такого працівника.

«Ось тобі й ворона! От, порадниця... Я сьогодні таки залишусь без подарунку для Кваші, — роздратовано подумав павучок, опинившись на вулиці. — Ні, цього допустити не можна. Треба щось придумати».

І таки придумав би, але вдача сьогодні від нього відвернулась, і відвернулась дуже рішуче. Павучок це зрозумів, побачивши, як до магазину наближається галаслива юрба школярів, що вибігли на перерву купити чогось солоденького.

Побачивши на тротуарі павука, школярі спочатку розгубились, але ненадовго. Вони обступили Маленького павучка зо всіх сторін і почали голосно вирішувати, що з ним робити.

— Може візьмемо його з собою на уроки? Хай спробує посидіти за партою цілий день. Тоді не буде отак вештатись на вулиці. Тоді йому буде не до цього, — запропонував перший із школярів.

Маленький павучок ще ніколи не сидів за партою, тому не знав, добре це чи погано — сидіти за нею цілий день.

— Ні! Візьмемо його в шкільний живий куточок. Там зараз мешкає одна тільки гадюка, а він буде їй за компанію, — почув павучок голос другого школяра.

Від такої пропозиції він затремтів, наче осиновий лист на вітрі. Павучок дуже боявся змій. Навіть дивитись здалеку на них боявся, а знаходитись з гадюкою в одній клітці — це вже занадто...

— Зачекайте! — подав голос третій школяр. — Гадюка може його вжалити, а він у нас он, який симпатичний, — він полоскотав пальцем павучкові по щоці. — У мене є краща ідея, — і школяр заховав павучка в кишеню.

У школі, на уроці хімії хазяїн кишені витягнув звідтіль Маленького павучка і запхнув у портфель учительки. Вона в цей час писала на дошці свої хімічні сполуки. Хімія, схоже, не належала до його найулюбленіших предметів. Бо що гіршого можна було придумати? Учителька хімії страшенно боялась різних комах та жучків. Закінчивши писати, вона відкрила портфель. Побачивши там павука, учителька так заверещала, що в їхній клас миттєво збіглась уся школа разом з директором.

Поки її приводили до тями, павучок непомітно вискочив через відчинене вікно надвір.

Ну й Карла, ну й порадниця, продовжував він сердитись на ворону, хоч вона ніякого відношення до його пригод не мала.

Вікно, у яке виплигнув павучок, знаходилось на верхньому поверсі школи. Тому, поки він летів донизу, у нього був час подумати і про Карлу, і про Квашу, і ще багато про кого.

Пролітаючи біля куполу красивої будівлі, павучок зачепився павутиною за його шпиль і зупинився. Зробив він це вчасно, бо земля була вже близько. Так можна й розбитись, а це в його сьогоднішні плани не входило.

«Як, усе-таки, добре, що я вмію снувати павутину, — подумав павучок. — А був би я, приміром, крокодилом чи бегемотом? Страшно навіть уявити, що було б зараз зі мною».

Опускаючись на павутинці все нижче й нижче, павучок через віконце в покрівлі потрапив усередину споруди, а саме — до великої розкішної зали. Він побачив тут високі колони, яскраві люстри і багато гарно одягнених людей. Маленький павучок, отаким чином, уперше потрапив до оперного театру.

«Скільки навколо всього красивого, — подумав він. — Може, я тут знайду подарунок для нашої Кваші?»

Посередині сцени павучок побачив виблискуючий чорним лаком рояль. За роялем сидів акомпаніатор, а поруч стояла примадонна і співала. Голос у неї був сильніший за голос учительки хімії. Тим паче, що примадонна не кричала, а справді співала. В крайньому разі — поки що.

Павучок благополучно «приземлився» на голову примадонни й, перепочивши на її розкішній зачісці, продовжив спускатись далі. Він бачив, який гарний лоб у співачки, які чудові, вигнуті дугою брови, які довгі вії. Павучок ще хотів побачити її очі, та вона їх в цю хвилину закрила, бо брала якраз найвищу ноту.

Коли ж примадонна відкрила очі, усі почули, що вона може взяти ще вищу ноту. Тільки це був уже не спів, а страшенний крик. Побачивши перед очима павука, примадонна так закричала, що присутні в залі з переляку кинулись до дверей. Вона, мабуть, справді була дуже талановитою. Від її голосу задрижало скло на вікнах, захитались люстри та затремтіла вся будівля. Глядачі подумали, що розпочався землетрус. Вони давились, наступаючи один на одного, і також кричали.

Оглушений криками, павучок на якусь мить знепритомнів, а прийшовши до тями, побачив перед собою вже не примадонну, а зовсім навпаки — суворі обличчя поліцейських. І знаходився він уже не в театрі, а в поліцейському відділку.

У прокуреному кабінеті за столом сидів нахмурений головний поліцейський. Він з цікавістю розглядав незвичайного порушника. Побачивши обличчя головного поліцейського, Маленький павучок зрозумів, що тут він подарунку для Кваші не знайде. Ця обставина його пригнічувала більш за все.

— Що скажете, молодий чоловіче, порушуємо правила поведінки в громадських місцях? — прогримів грізний бас головного поліцейського.

— Я н-не навмисне, — спробував якось виправдатись павучок.

— Так не буває! — продовжував грізно головний поліцейський. — Так не буває, щоб не навмисне потрапила в лікарню наша краща співачка, щоб постраждало стільки невинних людей і щоб розвалився наш знаменитий оперний театр!

— Н-невже розвалився?.. — перелякано, але з надією запитав павучок.

— Ну, не зовсім розвалився, але дуже постраждав. Так ось, за усі ці провинності, молодий чоловіче, ви маєте відбути покарання!

«Ой, як добре, що хоч театр не розвалився, — подумав з полегшенням Маленький павучок. Дуже йому там сподобалось. — Треба буде ще колись туди заглянути», — вирішив він.

А що до покарання, то після всього пережитого, воно не таким уже здавалось і страшним. Одне його засмучувало, що він не встигне сьогодні на день народження Кваші.

У камері, куди посадили павучка відбувати покарання, він був не один. На нарах, біля заґратованого вікна, сиділи три неголених, пикатих здоровані. Павучкові вони зразу ж чомусь не сподобались.

«Ну, спасибі, Карло, за "мудру" пораду. І що тепер робити? Ці страховиська мене затопчуть, і я вже дійсно не побуваю сьогодні на дні народження», — бідкався павучок, усе ще ображаючись на ворону.

Він нерішуче, зі слабкою надією, що його не помітять, зробив кілька кроків, шукаючи де б присісти. Але його помітили. І як можна було не помітити чорну, мохнату істоту з великими очиськами, яка, рухаючись, залишала за собою густе павутиння?

Павучок від надмірного хвилювання дійсно почав снувати павутину, і нічого тут дивного не було. Але трьом мешканцям камери це чомусь дуже не сподобалось.

— Рятуйте! Випустіть нас, ми більше не будемо!.. — заволали перелякані здоровані.

У кабінеті, як і раніше, за великим столом сидів головний поліцейський. Під стіною на лавці тулились сумирні мов овечки три здоровані. Вони повністю признались та щиро розкаялись у своїх проступках. Їх можна було спокійно відпускати на волю. Перед головним поліцейським лежала газета з портретом Маленького павучка і статтею про його сміливі дії під час знешкодження терориста.

«Цього також доведеться відпустити, — подумав головний поліцейський, — бо ще будуть неприємності. А шкода! Якби його потримати в нас хоч один тиждень, то всі зловмисники перетворились би на таких ягнят, як ці, що на лавці сидять. Дуже позитивно діє на арештантів цей павук, але... треба відпускати», — він ще раз поглянув на портрет у газеті.

Маленький павучок хутко мчав вулицею міста, тримаючи перед собою газету. Йому подарували її в поліцейському відділку. Як не дивно, він ще встигав на день народження Кваші, а головне, що подарунок у нього, нарешті, був. Бо хіба може бути кращим подарунок, ніж портрет вірного товариша? Павучок із задоволенням поглянув на своє зображення в газеті. Цей портрет буде висіти у Кваші на стіні, на самому почесному місці — у цьому він ніскільки не сумнівався.

Його думки несподівано перервала ворона, яку павучок так часто сьогодні згадував «добрим» словом. Підхопивши його дзьобом, вона направилась з ним до озера. Туди якраз йшли всі інші домочадці з букетами квітів і подарунками.

— Де ти пропадав так довго? — заторохтіла ворона. — Я ледве тебе відшукала. Ну як, роздобув подарунок для Кваші?

— Авжеж! І все — завдяки тобі, Карло. Дуже корисну ти дала мені пораду, — радісно відповів павучок.

Це був найприємніший комплімент, який ворона колись чула у свою адресу. Тому вона почувала себе зараз не менш щасливою ніж сьогоднішня іменинниця — Кваша.

Пригоди в метро

Маленький павучок стояв на платформі станції метро, вирішуючи для себе досить складне питання — сідати на поїзд, що наближався, чи ні. На станції зібралась велика юрба народу, а він дуже не любив транспортної штовханини.

Після вчорашніх іменин у Кваші, вся сім'я прокинулась сьогодні пізніше звичайного. Навіть хазяйка почала гримати посудом, коли сонце піднялось уже височенько. Воно й розбудило Маленького павучка, лоскочучи його теплим променем.

На вчорашньому торжестві Маленький павучок сидів за столом поруч з Муном. Ведучи легку невимушену розмову з ним, павучок дізнався, що хазяїн мав намір піти наступним ранком порибалити. А риболовля — це така річ, що не може залишити байдужим нікого. Не відкладаючи надовго, він випросив у Муна трошки грошей на вудочку, і ось тепер їхав у магазин за покупкою.

Щоправда, павучок міг дібратись до магазину не на метро, а... на їхній вороні. Вона також сиділа з ними за столом і, підслухавши розмову, запропонувала павучкові свої послуги. Але він усе ж вибрав метро. Він десь читав, що метро — найбезпечніший та найшвидший вид транспорту, а Карла була вже не швидкою та й не дуже надійною. Отож павучок вирішив твердо — тільки метро.

Тим часом поїзд зупинився. Двері вагону відчинились якраз проти павучка. У вагон ринув натовп пасажирів, який заніс і його всередину. Опинившись у переповненому вагоні, затиснутий зо всіх сторін клунками, павучок уже пожалкував, що не погодився на пропозицію Карли. З нею було б спокійніше. Він згадав, що Великий павучок також не радив йому далеко їхати від дому. Та непоступливий його характер зробив свою справу. Він навіть не міг, як усі, триматись за поручні, через свій маленький зріст.

Поруч з павучком стояв високий, солідний добродій, який мав можливість триматись за поручні, та ще й читати книгу. Павучок вирішив заховатись йому під штанину, бо там буде спокійніше та безпечніше. Так воно й було б, якби він міг посидіти тихо. Але сидіти на одному місці було не в його характері, і павучок поповз під штаниною добродія вверх. Добродію це не сподобалось. Він почав вихилятись, вигинатись, а це примусило павучка ще швидше повзти. Відчувши недоладне, добродій ще активніше завертівся, що дуже не сподобалось його сусідам. Нарешті, не стерпівши, добродій кинувся стрибати, наступаючи на ноги іншим пасажирам, і кричати щось про шкідливих комах, якими кишить їхній поїзд.

Що тут почалось... Такий здійнявся гамір. Щось подібне з павучком уже не раз траплялось і щоразу він не міг зрозуміти, чого так хвилюються оточуючі його люди.

Вирішивши не ризикувати, бо в такій штовханині його справді можуть затоптати, павучок залишив нервового добродія і, не роздумуючи, виплигнув через відчинене вікно в темноту тунелю.

В цю хвилину він знову дуже пожалкував, що не послухався ворону. Павучок уявив собі, як міг би, зручно влаштувавшись на широкій спині Карли, летіти і з висоти милуватись навколишньою природою. А замість цього, він опинився в холодному тунелі, та ще й на додачу його зараз обнюхувала якась підозріла істота.

Насправді, це було звичайнісіньке сіреньке мишеня, вкрай перелякане отакою появою мохнатого незнайомця.

Заверещавши з переляку, павучок кинувся вперед наздоганяти потяг. Так швидко він ще ніколи не бігав. Йому здавалось, що за ним женеться ціла зграя отих сірих істот.

Несподівано позаду почувся гуркіт наступного потягу. Треба було негайно заховатись, і тут павучок побачив світло станції. Він, зібравши останні сили, вискочив на платформу, схопившись за пальто якоїсь пасажирки. Павучок хотів заховатись під пальто, але передумав. Недавно він отак заховався під штанину пасажира, і що було потім — краще не згадувати.

Тим часом пасажири хутко заповнили вагони потягу, залишивши на опустілій станції його одного. Через останні події в голові павучка все переплуталось. Він ніяк не міг зорієнтуватись, куди йому їхати. Зрештою, він навіть забув для чого кудись їхав. Одне павучок добре розумів, що треба знайти тихий закуток, щоб прийти до тями.

Побачивши в кінці зали високу статую, він хутко забрався на неї і заховався за окулярами статуї. Тільки тут павучок, нарешті, з полегшенням перевів подих. Колись було модним обставляти станції метро скульптурами відомих людей, і це, як бачимо, мало своє виправдання. Інакше де б міг заховатись зараз павучок?

Влаштувавшись у новій схованці, він роздумував, що робити далі. Йому пригадалась домівка та всі домашні. Мабуть, вони сидять тепер у вітальні і п'ють каву. Цікаво, чи згадують вони його? Як він їм заздрив. Павучок присягнув собі, що більше ніколи в житті не вийде з дому сам, без Великого павучка, або без Карли.

Він уже зрозумів, що порибалити сьогодні не доведеться. Раптом знизу почувся підозрілий шум. Павучок виглянув з-за дужки окулярів і побачив, що по залу рухається великий пилосос. Його шланг з неприємним шипінням затягував у себе все, що траплялось, і, звичайно, може дібратись і до нього. Пилосос уже наближався, тому треба було негайно щось придумати.

І що за день сьогодні видався? Павучкові весь час доводиться від когось тікати. Добре, що він може бігати не тільки по землі, але й по стелі.

Стеля закінчувалась біля тунелю і павучкові знову довелось туди забиратись. Звичайно, можна було забігти на ескалатор, але там, біля високої будки стояла сувора тітонька в темній уніформі, а павучок людей в уніформі чомусь боявся.

У тунелі він зразу ж згадав про сірих, страхітливих істот. Це змусило його прискорити біг. А позаду знову загуркотів потяг і на колії блиснуло світло його фар. На щастя, павучок побачив попереду відгалуження тунелю і швиденько повернув туди. Це була стара, покинута шахта, в якій було ще темніше ніж в тунелі.

Несподівано він наштовхнувся в темряві на якусь стіну. Вона від його поштовху розвалилась і він, разом з уламками, впав усередину печери, піднявши своїм падінням хмару пилюки. Коли пилюка розвіялась, павучок з подивом побачив, що знаходиться у доволі просторому приміщені, в якому було світліше. Світло проникало сюди з невеликого отвору в стелі. Через отвір виднілось голубе небо.

В кутку печери знаходилась велика старовинна скриня.

«Що б це могло бути?» — здивовано подумав павучок

Він чув від когось (мабуть, від Великого павучка), що в подібних печерах, якщо по-справжньому поталанить, можна відшукати скарб.

Згадка про скарб дуже розхвилювала павучка. Відшукати скарб — було його найзаповітнішим бажанням. Звичайно, після риболовлі.

Уже не вагаючись, він підбіг до скрині та з великим зусиллям відчинив її. Якраз в отвір нагорі заглянули промені сонця. Вони заграли різнокольоровими барвами на дорогоцінному камінні, яке знаходилось в скрині. Павучок не вірив своєму щастю. Він затанцював від радості й закричав так голосно, що зі стелі печери навіть посипались дрібні камінці.

— Чого ти так верещиш там, Маленький павуче, і як ти туди забрався? — почув він рідний, хриплуватий голос старої Карли. Вона стояла на краю отвору, силкуючись щось побачити всередині печери.

— З тобою все гаразд? — продовжувала каркати ворона. — Де ти цілий день вештався? Мені вже набридло тебе щоразу розшукувати. Вибирайся звідтіля негайно! Уже темніє, а хазяйка наказала обов'язково тебе відшукати. Ти ж, мабуть, зголоднів за цілий день, то пішли, бо запізнимось на вечерю.

— Яка там вечеря? — закричав у відповідь павучок. — Я тут таке знайшов... таке, що зараз не до вечері!

— Це на тебе не схоже, Малий павуче. Оскільки я пам'ятаю, вечеря завжди була для тебе важливішою за все...

— Спускайся сюди скоріше, Карло. Я тобі першій покажу свою знахідку, — перервав каркання старої павучок.

— Спускайся, спускайся... Ти думаєш, що мені легко лазити по ямах?

Карла усе ж зуміла протиснутись в отвір. Хлопаючи обскубаними крилами, вона опустилась на дно печери і сіла на великого поржавілого меча, встромленого у землю.

— Отакої!.. — обурилась вона. — Це така твоя знахідка?! Знайшов, чим вихвалятись. Тільки налякав мене стару.

— Та ні, підходь ближче й подивись сюди, — павучок показав на скриню.

Від побаченого в скрині ворона ледь не втратила розуму. Стільки блискучих речей в одному місці вона ще ніколи не бачила. Карла до цієї митті була впевнена, що тільки в неї на вербі знаходилась найбільша скарбниця різного добра, яке вона збирала довгі роки. Але це... це щось неймовірне! Ворона готова була схопити скриню й занести до себе на вербу...

— Тепер бачиш, що я знайшов? — перервав її мрії Маленький павучок. — І все це завдяки тобі.

— Чому, завдяки мені? — незрозуміла ворона.

— Яке щастя, що я тебе не послухався, і поїхав у магазин на метро. Розумієш?

— Що за метро? До чого тут метро? — не дала договорити павучкові ворона. Вона вже здогадалась, що їй скриню самій не підняти, і цей павук як на зло отут вештається...

— Що мені робити із цим добром? Як думаєш, Карло? — продовжував щебетати щасливий павучок.

Почувши, що від неї чекають розумної поради, ворона приховала роздратування та почала розважливо відповідати:

— Я колись чула, що будь-який скарб, знайдений на території держави, належить за законом їй, тобто державі.

— Чому це, їй?! — обурився павучок. — Я з такими труднощами, з такими пригодами оце знайшов і що, маю комусь віддати?..

— А громадянину, — продовжувала Карла, — який відшукав цей скарб, належить двадцять п'ять відсотків від усього знайденого. Зрозумів?

— Усього лише двадцять п'ять відсотків? — розчаровано перепитав павучок.

— Еге ж, і це не мало. Однаково ми з тобою самі не витягнемо звідси цей тягар, — зробила остаточний висновок Карла.

У вітальні після вечері зібралась за традицією вся сім'я. Вони уважно слухали захоплюючу розповідь Карли, як вона знайшла Маленького павучка разом зі скарбом та яку розумну дала йому пораду. І це була чистісінька правда. Маленький павучок навіть не намагався заперечувати, хоч ворона багато в чому перебільшувала свою роль. Усе це було не основним. Основне, що, незважаючи на всі труднощі, які він сьогодні подолав, у нього була вудочка, та ще й яка! Найкоштовніша і найкрасивіша. Навіть у хазяїна такої не було.

Коли вони з Карлою віддали скарб до міської казни, їм запропонували на вибір — або двадцять п'ять відсотків грошима, або якусь цінну річ. І павучок, не роздумуючи, попросив собі вудочку. Що воно таке — «відсотки», він не уявляв, а вудочка — це справді, річ. Вона стоїть зараз у куточку, новенька, блискуча, і всі милуються нею, не зводячи очей.

«Усе-таки добре, що я поїхав до магазину на метро. Метро дійсно швидкий і надійний вид транспорту», — подумав Маленький павучок.

У цьому він впевнився сьогодні на власному досвіді.

Павучок і привиди

Крадучись та оглядаючись навколо, Маленький павучок переходив вулицю якраз напроти високої будівлі, що виділялась на тлі неба темним силуетом. Була середина ночі, і всі порядні люди (павучки також) тепер солодко спали у своїх домівках. А він чомусь вештався темними вулицями міста, шукаючи на свою голову неприємностей.

Справа в тому, що вчора за вечерею його найперша подруга й порадниця — ворона Карла розповіла дивну історію про цей будинок. Нібито в ньому мешкають справжні привиди. Вона навіть присягалась своєю покійною бабусею, що бачила їх у отворі покрівлі, коли летіла провідати давніх подруг — лісових ворон.

Повірити в це було важко, але Маленький павучок дуже зацікавився такою звісткою, бо він ще ніколи не бачив справжніх привидів. Але справу ускладнювало те, що цей будинок належав дуже поважному приватному банку. Забратись туди, усередину було нелегко. Та й взагалі, звідкіля тут можуть взятись привиди, і що їм робити серед металевих сейфів та мережі охоронної сигналізації? Але павучок, наважившись на цю нічну прогулянку, відступати не збирався.

Він уже перейшов вулицю, і тепер стояв перед високими дверима, роздумуючи, як би непомітно проникнути всередину. Після недовгих вагань, павучок забрався в замковий отвір дверей. Поблукавши в складному механізмі, він сплигнув усередину приміщення, якраз навпроти невеликої конторки. Там мали б знаходитись охоронці, але павучок їх не побачив. Він аж пожалкував, що охоронців не було на своєму місці. Павучок завжди з захопленням дивився на міцних та вправних чолов'яг при зброї, і навіть заздрив їм, оскільки сам мріяв бути таким же красивим та мужнім.

Йому пригадалась дивна пригода, яка трапилась вже з їхньою жабою. Павучок був недавно в неї в гостях. Смакуючи непогано заварену жабою каву, він слухав її розповідь про те, як вона одного разу також заплигнула до приміщення подібної конторки.

Давно всім відомо, що жаби ночами не сплять, як інші розумні істоти, а голосно квакають, невідомо чого, або подорожують поміж домівками, силкуючись заплигнути десь до відчинених сіней.

Так ось, опинившись таким чином усередині конторки, Кваша зрозуміла, що потрапила в халепу, бо це приміщення добре охоронялось. Воно було заповнене кремезними чолов'ягами, зі зброєю і в камуфляжній уніформі.

Обличчя присутніх вона не могла розгледіти, тому що їхні голови були покриті чорними шапками із прорізаними дірками для рота й очей. Такі страховиська Кваша бачила вперше в житті, і хоч була нелякливою, усе ж ледь не втратила свідомості від побаченого.

Знепритомніти їй не дозволили подальші події, які жаба згадувати не любила. Розповідала ж вона про це павучкові лише тому, що він також мав погану звичку вештатись далеко від дому. Це Кваші здавалось небезпечним, особливо після цієї пригоди.

Не встигла вона прийти до тями, як почула гучну команду старшого. Усі вони підхопились на ноги й кинулись до дверей, тупаючи важкими черевиками. Щоб не бути розчавленою черевиком, Кваша вхопилась за штанину одного із чолов'яг. Таким чином, вона разом зо всіма опинилась на вулиці. Потім усі вони, брязкаючи зброєю, заплигнули в машину. Машина, з увімкненою сиреною, рвонула з місця і помчала невідомо куди. Сирена так гучно ревла, що у Кваші ледь не полопались перетинки у вухах.

По радіозв'язку лунали якісь команди, називались вулиці, адреси, прізвища, які Квашу зовсім не цікавили. Її турбувала одна думка — як би звідсіля скоріше вибратись.

А потім почалось взагалі щось неймовірне, а саме — здійнялась страшенна стрілянина. Кулі свистіли в нещасної Кваші над головою, примушуючи її ховатись де доведеться, але спокійного місця тут не було. Нарешті, вона заховалась за широкою спиною чолов'яги в уже знайомій камуфляжній уніформі, який лежав на землі. Тим часом стрілянина так само раптово закінчилась, як і почалась.

Раптом Кваша почула голоси двох санітарів. Вони несли ноші, наближаючись до місця сутички.

— Обережно, не наступи на пораненого, — зауважив один із них.

Кваша на всякий випадок відскочила в сторону, і зразу ж знову почула: — Дивись, дивись... — жаба! 

— Нам отут ще жаб не вистачало... — сердито пробурчав другий санітар, і спересердя так штовхнув ногою нещасну Квашу, що вона полетіла геть, через кущі й дерева, проклинаючи свої нічні прогулянки.

Приземлилась Кваша на м'який пісок, завдяки чому й залишилась живою. Зате ходила тепер з перев'язаною головою, що робило її схожою на пораненого в бою партизана.

Усе ж розповідь Кваші на павучка не вплинула. Замість того щоб відпочивати дома в ліжечку, він зараз розгублено стояв, роздумуючи, що робити далі.

Раптом почувся чийсь стогін. У кутку приміщення лежали два охоронці, міцно зв'язані мотузкою і з великими кляпами в ротах.

Звичайно, треба б допомогти охоронцям. Але як тоді бути із привидами? Охоронці піднімуть ґвалт, і прощавай його мрія...

Ні, охоронцями я потім займусь, вирішив він, направляючись до широких сходів.

Сходи й підлога в коридорах були тут покриті товстими килимами. Це й завадило павучкові вчасно побачити та почути ще одних відвідувачів банку. Вони з великими валізами в руках прямували до виблискуючого металом сейфу. Один із них ледве не наступив на павучка, що примусило його зойкнути і відскочити до стіни.

«Може, це якраз ті привиди, про яких говорила Карла? — подумав павучок. — Чому ж вони в чорному вбранні, а не в білому, як належить справжнім привидам, і для чого їм валізи? Ні, це не привиди. Це щось зовсім інше».

Зрештою, втративши до відвідувачів з валізами інтерес, павучок направився східцями угору. Він розсудливо вирішив, що привиди повинні мешкати десь на горищі.

Горище... Від одного цього слова віє якоюсь загадковістю та романтикою. На гарному горищі можна знайти не тільки справжніх привидів. Там ще повинні знаходитись великі скрині, наповнені різним старовинним добром. Але головне — звичайно, привиди.

Отак роздумуючи, павучок забрався на верхній поверх, де побачив залізну драбину. Вона вела до відчинених у стелі невеличких дверцят.

Ось воно — горище, здогадався павучок, і сміливо поліз уверх. Забравшись туди, він побачив велику щілину, проламану кимось у покрівлі. Через неї заглядав виблискуючий на небі місяць. Від щілини донизу звисала товста мотузка. Це павучкові вже не сподобалось. Скориставшись мотузкою, привиди можуть повтікати назовні. А потім, де він їх там шукатиме?

«Ні, цього допустити не можна, — подумав павучок. — Ще не вистачало мені сьогодні ганятись за привидами по місту».

Він відв'язав мотузку і акуратно заладнав щілину в покрівлі шматками черепиці. Тепер привиди нікуди не дінуться.

Заспокоївшись, павучок оглянувся і справді побачив у кутку горища кілька засотаних густим павутинням скринь. Не роздумуючи, він відкрив одну з них. Скриня виявилась наповненою старовинним вбранням. Щоправда, вбрання виявилось жіночим, але для павучка це якогось значення не мало. Павучок, вирішивши причепуритися перед зустріччю з привидами, одягнув на себе величезну сукню.

Поруч стояло прихилене до димоходу стареньке потріскане дзеркало. Глянувши в нього, павучок навіть злякався свого вигляду. Ні, таке вбрання йому не личило. Можна налякати привидів, а це в його плани не входило. Навпаки, він мав надію з ними потоваришувати і запросити додому на обід. Павучок також сподівався, що привиди погодяться в них жити. Він був упевнений, що в їхньому домі для повного щастя привидів якраз не вистачає.

Одягаючи по черзі сукні, кофти, сорочки, павучок приміряв усе це перед дзеркалом. Нарешті, він одягнув широку білу сукню, потонувши в ній з головою. Щоб можна було рухатись в цьому вбранні, павучок пристосував ходулі із двох палиць, які валялись в скрині. На голову він надів великого білого капелюшка з розкішним пір'ям, перетворившись на щось таке, що звичайній людині краще б не бачити. Та ще й уночі, на темному горищі.

Тому й не дивно, що інші відвідувачі банку, про яких уже й забув павучок, забравшись на горище з повними валізами, здійняли такий крик. Покидавши валізи, вони метнулись шукати мотузку, по якій недавно спустились сюди. Але ні мотузки, ні отвору, проламаного ними в покрівлі, уже не було.

Зовсім спантеличені диваки-відвідувачі поспішили назад, униз. Наступаючи один одному на голови, вони продовжували репетувати.

Маленький павучок ще раз переконався, що це не привиди. Він не уявляв собі, щоб привиди могли отак лементувати. Плутаючись у подолах нового вбрання і не випускаючи ходуль, він спустився також униз, щоб якось заспокоїти їх. Вони своїм дивним поводженням ще розлякають справжніх привидів, переймався Маленький павучок.

На ходулях, у широкому вбранні йому незручно було рухатись, але на переодягання не було часу. Йому необхідно наздогнати дивних відвідувачів. Інакше як їм розтлумачиш, що так поводитись не годиться? І справді, якщо він у цьому банку опинився з дуже поважної причини, то що роблять вони тут, уночі?

Ні! Я їх обов'язково наздожену, вирішив павучок.

Тим часом утікачі продовжували гасати приміщенням, шукаючи, де б заховатись від цього страхіття. Вони вже пожалкували, що забрались сюди. Хто ж знав, що тут мешкають такі жахливі привиди?

Але від павучка втекти було нелегко. Він уперто їх переслідував, голосно стукаючи ходулями.

Нарешті, вони забігли до приміщення, де стояв уже порожній сейф. Заскочивши всередину сейфу, утікачі швиденько зачинили за собою двері.

Павучок на хвилину розгубився. Він зрозумів, що самотужки впоратись з цими дверима не зможе. Спроба ж умовити їх, щоб вийшли звідтіля, бо так спілкуватись незручно, була даремною. Із середини сейфу доносились у відповідь тільки крики та зойки.

Йому пригадалась ще одна історія. Нещодавно, коли вся сім'я після вечері відпочивала, хазяїн вичитав у газеті, що в сусідньому місті було пограбовано банк. Зловмисників тоді так і не впіймали.

Згадавши про це, павучок аж здригнувся від неприємного відчуття небезпеки. Який був би жах, якби зараз сюди забрались ті ж грабіжники.

І тут павучок згадав про охоронців. У них повинні бути ключі від цього сейфу. Зрадівши щасливій здогадці, він поспішив до конторки.

«Водночас звільню їх від пут, і ми разом поговоримо з цими дивними відвідувачами», — подумав він.

Та, побачивши його, охоронці заверещали ще гучніше, ніж перед цим відвідувачі. Від крику з їхніх ротів повилітали кляпи, і павучок, нарешті, зумів почути щось розбірливе.

— Привид, при-и-вид!.. — репетували охоронці. Вони вигинались на підлозі та двигали зв'язаними ногами.

А щоб вас! Розсердився на них павучок. І де ці нещасні зуміли побачити привида, коли я сам не знайшов тут жодного?

Усе ж, розв'язавши охоронців, він попросив у них ключі від сейфу. Але охоронці стрімголов кинулись до дверей.

Ну й охоронці в цьому банку, дивувався павучок, переслідуючи втікачів на ходулях. За ним довгим шлейфом розвівалась біла сукня. Якби він мав змогу подивитись на себе зі сторони, то впевнився б, що справді схожий на привида.

Такої змоги в нього не було, та й часу на самолюбування — також. Він хотів хоч когось сьогодні впіймати, щоб по-людськи поговорити.

Охоронці ж підбігли до сейфу, у якому заховались відвідувачі, відхилили двері й, заскочивши туди, зачинились. Павучок із розбігу вдарився лобом об ті двері й на бив собі добрячу гулю.

«Ось тобі й маєш! — у відчаї подумав він, сидячи на долівці й обмацуючи лоба. — Краще б я сьогодні залишився вдома. І для чого було мені слухати стару дурепу — Карлу? Усе! Мій терпець увірвався! З вороною я тепер ніяких справ мати не бажаю!»

Тим часом усередині сейфу відбувалось щось неймовірне. Як тільки туди заховались охоронці, там здійнявся ще більший галас, ніж був до цього. Величезний сейф почав так дрижати, ніби в ньому зібрався табун африканських слонів

Вони так ще пошкодять приватне майно, захвилювався Маленький павучок. Треба викликати скоріше підмогу, і він поспішив до охоронного приміщення. Побачивши на пульті велику червону кнопку, павучок щосили натиснув на неї. Увімкнена сирена виявилась такою гучною, що він навіть звалився на долівку.

За вікнами почало розвиднюватись. Павучок із жалем подумав, що сьогодні йому справжніх привидів уже не побачити. Та довго перейматися з цього приводу не було часу. Зразу ж, після ввімкненої сирени, надворі почулись інші сирени, і в двері загупали прибулі стражі порядку.

Павучок не міг з'явитись перед ними в такому вигляді. Його й так чомусь сьогодні всі жахались. Щоб не злякати ще й поліцейських, він знову став на ходулі і помчав східцями угору.

Забравшись на горище, павучок розібрав отвір, який нещодавно так старанно залагодив, і вибрався назовні.

— Кар-р-р, кар-р-р!.. — несподівано почув він над головою голос Карли.

— Кар-р-р! Привид, привид!.. Я ж казала, що в цьому домі є привиди, а мені ніхто не вірив. Ось, полюбуйтесь — справжній привид! Кар-р-р, — репетувала вона, кружляючи над павучком. 

— Та замовкни нарешті, Карло! Чого розкаркалась?! — закричав у відповідь павучок. — Ти що, своїх не впізнаєш? Забирай мене звідсіля швидше, бо мені набридло вештатись отут всю ніч даремно!

Він звільнився від білого вбрання і спантеличеній вороні дійсно нічого не залишалось, як підхопити його дзьобом та понести додому. Карла жалкувала, що замість справжнього привида знайшла лише їхнього бешкетника-павучка, якому чомусь не сидиться дома.

Після вечері, як завжди, вся сім'я відпочивала у вітальні біля каміну. Кожен займався своєю справою. Хазяїн читав газету, Міна в'язала, а Тера сиділа перед телевізором. Саме вона почула повідомлення про дивну нічну пригоду і зробила гучніше звук. Головний поліцейський якраз розповідав про неймовірні події, які трапились в їхньому місті.

Виявляється, минулої ночі на головний банк їхнього міста напали грабіжники. Але, завдяки сміливості якоїсь невідомої пані в білому вбранні, вони були знешкоджені та закриті в тому ж сейфі, якого перед цим пограбували.

Головний поліцейський назвав прикмети тієї пані та попросив її відгукнутись після цієї передачі. На неї чекає велика винагорода за сміливий, благородний вчинок.

З усіх прикмет, які були названі, а це — біла сукня, білий капелюшок і великі чорні очі, саме очі здавались домашнім дуже знайомими. У кого ж вони раніше бачили такі великі чорні очі?

Що їм можна сказати у відповідь? Саме ці очі зараз були міцно заплющеними, бо їхній володар — Маленький павучок у цю хвилину солодко спав. Пригоди минулої ночі його дуже втомили, тож він заслуговував на добрий відпочинок.

Йому якраз снився чудовий сон. На широкій, уквітчаній галявині він грався зі справжніми привидами. Підхопивши його на руки та кружляючи в швидкому танці, привиди чомусь весело сміялись.

Хто вони — прибульці?

Існує відомий вислів: «Потопаючий хапається за соломинку». Можливо, хто тоне саме так себе поводить, але Маленький павучок зараз схопився не за якусь там соломинку, а за досить товсту гілляку. Тим паче, що він і не тонув, а всього-лише висів на цій гілляці. Поглянувши вниз, павучок зрозумів, що триматись за неї треба якомога міцніше, бо якраз під ним стирчали гострі голки залізної огорожі.

— Карл-о-о, — несміливо подав він голос з надією, що ворона десь недалеко й виручить його в цю скрутну хвилину.

Але у відповідь почулось не кректання ворони, а гучний гавкіт величезного собаки. Собака підстрибував поруч з огорожею, силкуючись дістати за штанці непроханого гостя, тобто — його.

«І де тільки люди беруть отаких чудовиськ? — сердився павучок на собаку, теліпаючись безпорадно у повітрі. — Треба ж було мені вляпатись у таку жахливу історію!..»

Учора вся сім’я після вечері сиділа біля телевізора. Павучок, від нічого робити, також змушений був приєднатись до них.

По телевізору диктор розповідав свіжі новини. Мова йшла і про інопланетян, які, нібито, прилетіли з космосу і приземлились десь серед широкого поля. Павучок не дуже вірив у подібні казки, але придивившись уважніше до подій на екрані, він раптом зацікавився побаченим, і навіть присів ближче до телевізора. Поле, на яке приземлився космічний апарат, здалося павучкові дуже знайомим.

Якраз напередодні вони з Великим павучком ходили до лісу по ягоди, отримавши від хазяйки таке доручення. Їй, бачте, набридло, що вони вештаються цілими днями без діла. У лісі вони назбирали повну корзину журавлини, за що отримали подяку від Міни, а ще більше — від Муна. Саме йому потрібно було підлікувати кашель. Ця ж ягода, за народними рецептами, годиться для цього якнайліпше.

Блукаючи лісом, вони і не помітили, як вибрались на широке поле, що заросло високою, густою травою. На цьому полі павучки несподівано побачили кимось витоптаний чіткий круг. І ось, що дивно. Він дуже був схожим на оцей, що якраз показують по телевізору.

Круг виглядав акуратним, з рівненькими краями. Маленький павучок навіть полежав на ньому й трохи перепочив, а водночас й помилувався небом. Яке воно чисте та глибоке. В щоденній метушні чомусь не вистачає часу, щоб отак зупинитись і поглянути на небо.

Вони з Великим павучком хоча й поспішали, але ще побігали там і назбирали польових квітів.

Хазяйці квіти сподобались не менш, ніж сама ягода, але справа не в цьому. Виявляється, що такі круги утворюються в результаті приземлення літальних апаратів з інопланетянами.

Ось тобі й на! Може там, у полі також десь ховались прибульці, поки вони з Великим павучком бігали й витворяли на ньому казна-що?

Маленькому павучкові аж соромно стало за їхню поведінку. І справді, замість того, щоб безтурботно бігати та валятись на траві, треба було добре роздивитись навкруги. Може вони й побачили б гостей із космосу.

На екрані телевізора якраз видно, як вони поважно виходять із люка свого корабля. Такі гарні, зелененькі, чимось схожі на їхню подругу з озера — жабу. Павучок аж завертівся на дивані від нетерпіння, маючи серйозний намір повернутись туди й самому все розвідати. Великий павучок мусив смикнути його за рукава та заспокоїти.

Після побаченого по телевізору Маленький павучок весь день промучився, очікуючи ночі. Так, саме ночі. Бо коли ж іще ходити у розвідку?.. Він не збирався з кимось ділитись своїми здогадками. Хотів сам, першим познайомитись та, звичайно, потоваришувати з прибульцями. Павучок уявляв собі, як приведе їх додому... А може прибульці впустять його до свого корабля і вони приземляться отут, на подвір’ї. Ото буде подія! Він запросить нових товаришів до оселі й хазяйка нагодує їх своїми чудовими варениками. Цікаво, які вони люблять вареники, з вишнями чи з капустою?..

— Гав-в-в, — несподівано почув павучок голос Бобика. Він наступив Бобику на лапу, проходжаючи мимо конури весь у своїх мріях.

«Ось кого не завадило б провчити, так це Бобика з Жорою! Вони давно надокучили всім своєю бездіяльністю та бурчанням. Нічого. Не довго їм залишилось байдикувати на цьому дворі. Коли отут приземляться інопланетяни, то Бобик з Жорою дременуть подалі звідсіля і нескоро повернуться», — подумав павучок.

Отак, з невеликими пригодами та в нетерплячому очікуванні вечора і пройшов цей день. А як тільки звечоріло, павучок тишком вибрався з дому й щодуху помчав до лісу.

На вулиці було уже темно, а в лісі, здавалось, ще темніше. Наштовхуючись весь час на дерева, Маленький павучок уже пожалкував, що не запросив з собою Великого павучка. Він навіть згадав, як присягався собі ніколи ночами не гуляти одному, без товариша. Але бажання завжди бути першим, знову його підвело. Тепер він мусив блукати темним лісом, ризикуючи зустріти злого вовчиська, чи ще гірше — хитру лисицю.

Із-за хмари з’явився місяць, і в лісі посвітлішало.

«Це добре. Так я швидше доберусь до цілі», — подумав павучок.

— У-гу-гу, — несподівано почулось у нього над головою. Щось велике, темне пролетіло над ним, сіло на гілляку і почало розглядати його.

— У-гу-гу-у-у! — ще раз прогуділо це чудовисько. Павучок, хоч не вважав себе боягузом, все ж затремтів від переляку.

Чесно кажучи, він даремно так перелякався. Якби тут був його товариш, то розтлумачив би йому, що це зовсім не чудовисько, а звичайнісінька нічна сова на прізвисько Гука. Не зважаючи на її великі розміри, вона насправді була не такою вже страшною. Полює Гука більше на мишей, а до павуків зовсім байдужа. Але, якщо хтось наблизиться до її гнізда з маленькими совенятами, тоді вона може покарати зловмисника своїми міцними кігтями.

Саме в подібну ситуацію і потрапив зараз павучок. Поруч, на тій же гілляці чорніло велике совине гніздо. Тому, розчепіривши широкі крила, Гука зібралась накинутись на порушника спокою її домівки, але ніяк не могла розгледіти його у високій траві.

Павучкові все ж пощастило, що він був невеличкого зросту. Хоч він не раз заздрив високим чоловікам, але в подібному випадку краще бути якомога непримітним.

І чого цій розлюченій квочці потрібно від мене? Павучок починав уже нервувати. Ще не вистачало, щоб із-за неї я не встиг виконати свою місію — першим із землян зустріти гостей з космосу. Ні, треба щось робити, вирішив він, відламуючи від куща побільшу гілляку.

Сова побачила внизу якийсь рух і зразу ж накинулась на те місце. Павучкові не допомогла б ніяка гілляка, якби вона його помітила. Від переляку він навіть почав снувати павутину.

А Гука угукнула ще кілька разів для порядку, махнула крилами й полетіла уверх. Потягнула вона за собою і павучка, який необачно зачепився за її хвоста павутиною. На щастя, сова летіла якраз в той бік, куди потрібно було й павучкові.

«Чи не зібралась вона також на зустріч із прибульцями? — злякавшись, подумав павучок. — Якщо так, то треба цьому перешкодити. Прибульці, побачивши отаку кралю, можуть отримати недостовірну інформацію про жителів землі. Одна справа, коли я зустріну їх, а інша — оце опудало».

Але Гука, як не дивно, летіла не на зустріч з прибульцями. Вона прямувала у своїх буденних справах до невеличкого дачного селища, яке знаходилось за відомим уже полем. Там вона любила полювати на мишей. У селищі їх водилось більше, ніж у лісі.

Побачивши під собою те саме поле і круг на ньому, павучок упевнився, що з височини він виглядав набагато красивішим.

«Як добре, що саме я першим зустріну прибульців», — із задоволенням подумав він, будучи впевненим, що з усіх земних жителів виглядав найефектніше. Павучок навіть придумав уже перші слова, з якими звернеться до прибулих, але...

— Ой, йой, йо-о-ой, — закричав він, зачепившись за якусь гостру гілляку та боляче подряпавшись.

Це сова, побачивши внизу мишку, різко пішла на приземлення, перервавши таким чином приємний хід думок павучка. Як би там не було, але Гука полетіла далі за своєю здобиччю, а павучок залишився висіти на гілляці, безнадійно роздивляючись навколо та роздумуючи, як би вийти із цього скрутного становища.

А ситуація дійсно була не з простих. Унизу ніяк не заспокоювався здоровенний собака, а поруч з ним ще й гостра загорожа...

Ні, у нашого Бобика голос набагато приємніший. Як добре, що наш двір охороняє саме Бобик. Коли повернусь додому, то Бобику першому розповім про зустріч з прибульцями, вирішив павучок.

Поглянувши ще раз униз, він подумав, що може спуститись з дерева на своїй павутинці. Він навіть здивувався, чому така проста ідея не прийшла йому в голову раніше. А все через ту ненормальну птицю. Вона зовсім збила мене з пантелику, продовжував сердитись павучок на Гуку.

І не даремно, бо Гука, закінчивши полювання, летіла назад до лісу і крилом перервала його павутину. Тому він падав зараз прямісінько на голову собаки.

«Все, — подумав павучок. — Це кінець! І хто тепер замість мене зустріне прибульців?..»

Саме в цю хвилину несподівано скрипнули двері домівки. Собака повернув голову на той звук, що й врятувало павучка. Він, пролетівши поруч із головою собаки, впав на траву.

Із дому вийшли два підлітки. Вони направились до старенького хліва і невдовзі винесли звідтіля якусь велику палицю.

«Схоже, що порибалити зібрались хлопці», — здогадався павучок.

Один із підлітків двічі свиснув, підзиваючи собаку, а той, рвонувшись на свист, потягнув за собою й павучка. Виявляється, що кінець обірваної павутини зачепився за собачого хвоста, і тепер павучок наче м’ячик теліпався за хвостом, боляче ударяючись об землю. Павучок навіть злякався за свій зовнішній вигляд. У нього ж скоро зустріч з прибульцями... Зрештою, він, підтягнувшись на павутинці, забрався на собаку й зручно вмостився у нього на голові. Собака вертівся біля хлопчаків, загравав з ними, хапав їх за штани, аж поки не отримав від одного із них стусана.

— Гав-в-в... — заскавучав від болю собака, що примусило хлопчаків зупинитись.

— Поводь себе тихо, бо ще раз отримаєш!.. — пригрозив собаці хлопчак.

Собака, заспокоївшись, покірливо поплентався за хлопцями вузенькою стежкою, що вела у поле.

«Виходить, вони не рибалити зібрались. Яка у полі може бути риболовля? Там ні річки, ні озерця, — подумав павучок. — Добре, що вони направляються якраз туди, куди потрібно і мені».

Павучкові сподобалось сидіти на голові собаки. Він навіть ліг, бо так зручніше милувався небом. Павучок уже бачив це небо, але то було удень. Воно тоді було голубим та прозорим. Зараз він дивився на темне, густо всіяне зорями небо, і це видовище павучкові сподобалось ще більше. Він спробував полічити зорі, проте швидко збився з рахунку. Остання зірка, на якій він зупинився, несподівано зірвалась і стрімко полетіла донизу, залишаючи за собою яскравий слід.

Це, мабуть, космічний корабель, якого я повинен зустріти. Треба приготуватись до зустрічі, заметушився павучок, сплигнувши з голови собаки. Де б їм тут зручніше приземлитись? Ось рівненьке місце. Тут трава густа і квіти польові.

Нарвавши великий букет квітів, павучок поправив галстука, підтягнув штанці й поглянув угору, чи не наближається космічний корабель. Та ніякого корабля він не побачив. Замість нього над головою павучка промайнула та довга палиця, яку принесли сюди хлопчаки.

Що тут коїться? Здивувався павучок. Він навіть хотів розсердитись, але в цю хвилину над ним знову промайнула та ж сама палиця. Трава під нею так прогнулась, що палиця ледь не ударила павучка по голові.

Викинувши геть букета, павучок схопився за знайомого хвоста, що волочився по прим’ятій траві за своїм володарем, й забрався знову на собаку. Нарешті, він зумів розгледіти, що тут дійсно відбувалось.

Хлопчаки учепились за палицю, що була прив’язана до невеликого кілочка, забитого у землю, й кружляли, штовхаючи її по траві. Від цього під ними трава протоптувалась в одному й тому ж напрямку, утворюючи чіткий круг. Точнісінько такий, який вони бачили з Великим павучком.

«Ось тобі й прибульці, — розчаровано подумав павучок. — А де ж корабель? А де ті зелененькі красені? Невже все, що я бачив по телевізору — звичайнісінька нісенітниця, а круги на полі, то всього-лише витівки сільських бешкетників?»

Павучок і сам вважав себе неабияким майстром побешкетувати, але до такого навіть він не міг додуматись.

Який жах! Виходить, я даремно витрачаю сили, ризикуючи здоров’ям, щоб побачити отаке неподобство? Ні. Вони можуть дурити будь кого, тільки не мене, — уже по-справжньому розсердився павучок.

Від роздратування, або може від холоду, його павутина так легко соталась, що за якусь хвилину він засотав весь круг разом з собакою. Собака звалився на землю й жалібно заскавучав. Заплутавшись у павутинні, попадали й хлопчаки. Вони розгублено роздивлялись навкруги. Стільки павутиння й такого густого вони ще ніколи не бачили. Навіть у їхньому хліві, де також павутини вистачало, воно було якесь тоненьке й сіреньке. А це — білісіньке та міцне, ніби справжні мотузки. Здійнявши лемент, хлопці дременули до селища. За ними рвонувся і собака, не перестаючи голосно скавучати.

Цей галас примусив Маленького павучка зупинитись. Злість його уже вщухла. Виявляється, що, захопившись, він обсотав павутинням і круг, і себе самого. Тепер стояв весь білий посередині білого кругу, не відаючи, куди податись.

Саме це й побачили пілоти з гелікоптеру, що якраз пролітав над полем. Вони навіть зуміли зняти цю незвичайну картину на відео.

А павучок, достатньо натерпівшись за цю ніч, подумав про домівку. Треба негайно повертатись, вирішив він. Скільки ж можна даремно вештатись по мокрому полю?

На щастя, чи на біду (це вже йому вирішувати) над полем знову пролітала сова Гука. Побачивши унизу білу істоту, вона прийняла її за білу мишку, бо й такі бувають. За звичкою, Гука накинулась на нещасного павучка, ухопила його кігтями й понесла до гнізда.

Павучок не одразу второпав, у яку халепу потрапив. Він спочатку навіть зрадів, що сова несе його ближче до дому. І якби не кігті, що боляче врізались йому в боки, то ця прогулянка була б навіть забавною. Але, побачивши гніздо, з якого стирчать голівки голодних совенят, павучок зрозумів, чим може закінчитись ця прогулянка, і з переляку закричав. Його крик, в свою чергу, налякав Гуку, і вона відпустила свою здобич. Павучок, пролетівши за інерцією ще якусь відстань, упав на якісь кущі, не отримавши пошкоджень.

Було ще темно. Роздивившись навколо, павучок зрадів, бо впізнав знайоме місце, а саме — їхнє озеро. Його це влаштовувало, бо озеро знаходилось недалеко від домівки. Павучкові навіть захотілось погомоніти з жабою та її друзями, бо давненько уже не бачились. Усе ж бажання якнайшвидше дібратись додому, до теплого ліжка, виявилось сильнішим.

Проникнувши у кімнату через відчинене вікно, щоб не грюкати дверима й не будити домочадців, павучок нарешті ліг у ліжечко, накрився ковдрою й заплющив очі.

Розбудив павучка голос телевізійного диктора, що долинав із вітальні. Його це здивувало. Ще не було такого випадку, щоб їхня сім’я дозволяла собі сидіти перед телевізором зранку. Він аж розсердився на них, вибираючись з ліжка. Навіть черепахи не було на своєму килимку, хоч вона завжди пізніше всіх вставала.

«Вони зовсім тут без мене розбестились», — подумав обурено павучок.

І дійсно. В цю пору у кожного має бути багато важливих справ, а головне — у хазяйки. Вона ж повинна готувати сніданок, а не сидіти біля телевізора, до якого у павучка після нічних подій була дуже підірвана довіра. Згадка про сніданок примусила його поспішати, тому він рішуче направився до вітальні.

Відчинив двері вітальні павучок якраз в ту хвилину, коли телеведучий коментував картинку, на якій було видно великий білий круг та білого прибульця, що метушився посередині його. Така знахідка була першою у світовій практиці. Білих прибульців ще ніде ніхто не знаходив.

Почувши скрип дверей, домочадці повернулись, і те, що вони побачили у дверях, їх приголомшило. На порозі вітальні стояв той самий білий прибулець, якого он — показують по телевізору.

Побачивши перелякані обличчя домочадців, павучок трошки пом’якшав.

— Чим ви отут зранку займаєтесь? Сніданок ще не готовий?.. — запитав він.

Вся сім’я, впізнавши його, зайшлась дружнім сміхом.

— Який сніданок? — першою оговталась від сміху Міна. — Нам час уже вечеряти. Ти проспав весь день, і тепер ми бачимо із-за чого. Виходить, ото твої витівки? — вона кивнула на телевізор. — Ну, звичайно, хто ж іще здатний на подібне? А ми уже подумали, що до нас справді прилетіли прибульці.

— Та які там прибульці?! То чистісінька нісенітниця! — метушився павучок, звільняючись від свого ж павутиння. — Пішли скоріше вечеряти, і вимкніть, нарешті, телевізор, бо я викину його за вікно!

Почувши це, Тера кинулась до телевізора й прикрила його своїм тілом. Вона добре знала характер їхнього павука.

— Бач, до чого дійшло? Уже до інопланетян дібрався! — невдоволено пробубоніла черепаха. — Я не здивуюсь, якщо в політ на Марс, який зараз готується, першим полетить він — наш рідненький павук!

Хвилювання Тери можна зрозуміти. По-перше, дійсно шкода телевізора. А по-друге, було б навіть дивно, якби на Марс першим із землян полетів хтось інший.

Зустріч зі Страшилком

Цього ранку Маленького павучка розбудив чийсь крик, якого він раніше не чув.

— Агу-агу-агу, — долинало знизу.

Павучок солодко потягнувся в ліжечку, повернувся на другий бік, але заснути вже не міг, бо знизу долинуло ще гучніше:

— Агу-у.у.у!..

Виглянувши з-за картини, павучок побачив дитячу коляску, і оте «агу» долинало звідтіля.

Сама коляска його не здивувала, бо він уже тиждень бачив її в коридорі. Павучок давно хотів запитати в когось, звідкіля вона і для чого в домі. Але в кого було запитати? Усі домашні останні дні метушились як ніколи, і відмахувались від нього наче від докучливої мухи.

— Гей, Теро, — павучок побачив, що черепаха також уже проснулась. — Ти завжди все знаєш. Скажи, що там кричить у колясці, і куди подівалась наша хазяйка? Я давно її не бачив, а їсти так хочеться...

— Хе-хе-хех, — зітхнула Тера. — Чому тут дивуватись? Ти ж був зайнятий собою та своїми друзями з озера. Наша хазяйка народила дитя. Їх учора привезли з пологового будинку, коли ти вже спав. А кричить воно, бо також голодне, як і ми. Різниця тільки в тому, що його хазяйка нагодує негайно, а ми будемо чекати ще довго. Та й взагалі, їй тепер не до нас.

Розповідь черепахи приголомшила павучка. Він швиденько спустився вниз, щоб перевірити, що там кричить у колясці, і невже воно важливіше за нього? Павучок звик, що він один наймолодший у домі, і тому користується великими пільгами з цього приводу. Його і жаліли більше за інших, і навіть любили більше ніж будь-кого. А тепер що, у нього з'явився конкурент, чи, може ще гірше — конкурентка?!

Роздратований павучок заглянув у коляску і почув у відповідь ще гучніший крик. Кричало щось завернуте в новенькі пелюшки та зав'язане великим рожевим бантом.

— Ти б краще не підходив до коляски, — продовжувала повчально Тера, — бо зовсім перелякаєш нашу маленьку дівчинку. Ще, чого доброго, дитина буде заїкатись через тебе. Подивись на себе в дзеркало. Ти своїм виглядом можеш будь-кого перелякати, особливо сьогодні.

Черепаха ще довго повчала б павучка, це заняття вона любила, але до кімнати якраз вбігла Міна. Обережно піднявши з коляски галасливий пакунок, вона ніжно пригорнула його до себе і, навіть не глянувши на павучка, швидко вийшла.

— Дівчинка-а-а? — протяжно вимовив павучок. — Гей, Великий павуче, просинайся скоріше. Тут таке коїться...

— Ти даремно кричиш. Великий павучок давно прокинувся, як і всі інші. Ми через п'ять хвилин будемо поздоровляти наших дорогих хазяїна й хазяйку з новонародженою. Так що скоріше приведи себе в порядок та гляди мені, не налякай дитину!

Ображений на всіх, павучок поплентався до озера, щоб там, на самоті оплакувати свою важку долю. Сидячи на березі озера, павучок дивився на своє відображення у воді і справді ледь не плакав. Йому дуже було шкода себе. Він таки б заплакав, але його відображення заколивалось, і з води випірнула голова Кваші.

— Доброго ранку, Маленький павучок! — привіталась вона, підпливаючи до нього ближче. — Ти чого такий сумний, і де твій напарник?

— Ет, відчепись, Квашо! Тут і без тебе неприємностей вистачає. У мене така трагедія, така трагедія...

У цей час до них приєднались Пінтюх з Дримбою. Вони втрьох, обступили павучка й уважно слухали його трагічну розповідь. А вислухавши, дружно зареготали. Звичайно, сміялись вони не з самого павучка, бо все ж були друзями, а з його дивної реакції на появу в домі нової мешканки. Пінтюх з Дримбою навіть забажали негайно піти й поглянути на новонароджену. Вони, певно, так би й зробили, якби не раптова поява лева Гурона.

Як не дивно, але цього разу поява Гурона була дійсно раптовою. Він примчав з лісу із небаченою до цього швидкістю, важко дихаючи та перелякано озираючись назад. Усі, забувши зразу ж про павучкові проблеми, юрбою обступили прибулого.

Маленький павучок першим порушив тишу:

— Що з тобою, дядечку Гуроне? Може, тебе вже позбавили почесного звання — царя звірів?

Лев зі стогоном опустився на пісок, поклавши голову на передні лапи. 

У цей час до їхньої компанії приєднався і Великий павучок. Нахилившись над Гуроном, він заглянув йому в очі. Звичайно, нічого обнадійливого він там не побачив.

— Так, у лісі щось скоїлось, але від нашого царя звірів ми нічого не дізнаємось, — прийшов до висновку Великий павучок.

— А він уже не цар! — почули всі, і в цю хвилину до них підбігла захекана мавпочка Чіча. Уся збуджена та розпатлана, вона дивилась на присутніх переляканими оченятами і продовжувала:

— У нас в лісі дійсно біда... До нас звідкись прийшов величезний звір. Він настільки великий, що навіть найвищі дерева йому ледве дістають до колін. Дорогою до нашої галявини він залишив за собою широченну просіку повалених дерев. Першим його побачив заєць Піко і так закричав, що розбудив усіх нас. Ви що, хіба не чули його крику?

— Та в нас тут були свої проблеми, — відповів Маленький павучок, — але то пусте. Ти ліпше не відволікайся, а розповідай далі...

— Я й кажу, почувши крик зайця, ми примчали на галявину і побачили того страшного звіра. Він тримав у своїй долоні переляканого Піко, який уже й кричати не міг, та гладив його по голові товстим пальцем. А наш цар звірів, — Чіча презирливо подивилась на Гурона, — так дременув з лісу, що за ним тільки курява залишилась. І де в нього сили взялись для такої жвавості?

— Та залиш Гурона в спокої. Розповідай швидше, що було потім, — нетерпляче підганяв її Маленький павучок.

— А що потім?.. Потім він заговорив. Це було схоже на гуркіт грому, і ми, перелякані, порозбігались геть.

— Що ж він сказав вам? — не заспокоювався Маленький павучок.

— Ну, він сказав, що звуть його — Страшилко якийсь, чи що...

— О, я читав про нього, — втрутився в розмову Великий павучок. — Це велетенських розмірів мавпа, але боятись його нічого. Наскільки я пам'ятаю, він має бути добрим.

— Добрим? — ніяк не могла заспокоїтись Чіча. — А повалені дерева, а перелякані звірі?.. І що ти хочеш сказати, що він — мавпа?

— Звичайно, тільки дуже велика, — заспокійливо відповів Великий павучок.

— Ну, знаєш! Я також мавпа, але в порівнянні з ним — я справжня красуня.

— Ти в нас і без усяких порівнянь — красуня, — продовжував заспокоювати Чічу Великий павучок. — А щодо вашого гостя, то підемо на галявину й подивимось, що він там робить.

На лісовій галявині стояла тиша. Посередині галявини лежав горілиць величезний Страшилко і мирно спав. Мабуть, притомився, бо дорога в нього, схоже, була неблизькою. Біля його підголів'я сидів Піко. Він, тихо щось насвистуючи, чистив ножичками свої нігті. Побачивши всю компанію, що якраз виходила на галявину, Піко сердито замахав на них лапами:

— Тихіше! Тс-с-с! Не тупочіть, наче табун баранів! Ще, чого доброго, розбудите мого товариша.

— Що ти сказав?! — накинулась на зайця мавпочка. — Товариша? Коли це ви встигли потоваришувати?

— А тоді, коли ви повтікали, залишивши мене самого в біді. Але це навіть на краще. Тепер я нікого не боюся. Бачите, у нас новий цар звірів, а я — найперший помічник у нього.

— Цар зві-і-ірів, найперший помічни-и-ик, — передражнила зайця Чіча. — А я пропоную зв'язати його поки він спить, і поки не пошкодив наші домівки.

Мавпочка потягнула за кінець звисаючої з дерева ліани і почала обмотувати нею величезні ноги Страшилка. Усі, окрім Піко, кинулись їй допомагати. Справді, невідомо, що може накоїти ця величезна істота, коли добре виспиться.

Маленький павучок також не квапився допомагати мавпочці. Він взагалі не дуже полюбляв фізичну працю, будучи впевненим, що здатний до більш серйозних справ. Тому вирішив добре обстежити цю цікаву особу. Плутаючись у густій шерсті Страшилка, павучок виліз йому на голову. Посидівши на лобі мавпи і трошки перепочивши, павучок спробував підняти віко сплячого, щоб побачити, якого кольору в нього очі. Але ця робота виявилась йому не під силу. Потягнувши декілька разів за віко, павучок залишив це заняття, направившись до вуха мавпи.

Усередині вуха Страшилка було просторо, наче в справжній печері. Павучок ретельно обстежив тут усі закутки, але нічого цікавого не знайшов.

Потім він направився в бік величезного носа, що височів недалеко наче чудернацька гора. У носі Страшилка було темно і такі протяги від його дихання, що можна було й застудитись. Павучок навіть голосно чхнув. У відповідь Страшилко, відчувши лоскіт, також чхнув. Від того чхання павучок вилетів із його носа наче з пращі, і залетів далеко в ліс.

Назустріч йому якраз летіла Карла. Їй наскучило сидіти дома без діла. Вона вирішила прогулятись до лісу та погомоніти з подругами — лісовими воронами. Але замість них, Карла побачила, як поміж дерев летить їхній павук.

— Що з тобою трапилось, Малий павуче? — запитала Карла.

Але павучок не зміг їй відповісти, бо, перелетівши ще через великого куща, упав десь за ним, голосно скрикнувши від болю.

А на галявині за цей час ситуація перемінилась. Страшилко, розбуджений павучком, тепер сидів, розглядаючи мізерних істот, що метушились біля його ніг. Лоскіт від їхньої роботи примусив його ворухнути пальцями ніг. Від цього ліани порвались мов тоненькі ниточки, і всі зусилля малечі виявились даремними. Помітивши їхню розгубленість, Страшилко уже пожалкував, що так необачно повів себе. Тому сидів надалі сумирно, тихо, щоб не придавити когось із цих симпатичних аборигенів.

Але його хвилювання були даремними. Ці аборигени виявились не такими вже й лякливими. Швидко оговтавшись, вони почали міркувати, як би пристосувати нового знайомого до якоїсь корисної справи.

— Ка-р-р-р, ка-р-р! — несподівано почули всі голос ворони. Вона змушена була нагадати про себе, бо, побачивши Страшилка, дуже розхвилювалась. Карла ще не зустрічала такої величезної мавпи. Вона кружляла над незнайомцем і трусила на нього пір'ям. Страшилко навіть нахилив голову, щоб ця криклива птаха не зачепилась за нього і не пошкодила собі щось.

— Заспокойся, Карло, не репетуй так! Ти налякаєш нашого гостя, — приструнив ворону Маленький павучок, який встиг уже повернутись назад.

Карла дійсно вгамувалась, сіла на ближню гілляку й усе дивилась на Страшилка, прислуховуючись до розмови внизу.

— Я придумав! — радісно вигукнув Великий павучок. — Давайте зробимо його охоронцем нашого двору. Бобик зовсім постарів і його вже давно пора замінити.

Усі присутні поглянули на Страшилка.

Він не дуже розумів, що означає бути охоронцем, але, щоб не образити малюків, схвально кивнув головою. Він не наважився сказати про свою згоду вголос, бо вже бачив що з того вийшло, коли недавно заговорив із такою ж малечею. Їх наче вітром змело. Тому Страшилко вирішив, що рота тепер без потреби відкривати не буде.

Тим часом був приготовлений поводок із ліани. Закинувши його як ласо Страшилкові на шию, усі направились додому.

Дивна то була процесія. Попереду крокував Маленький павучок. За ним дріботіла Чіча. Потім — Піко, Кваша, Пінтюх й Дримба, а за ними Великий павучок вів на повідку Страшилка. Зверху, на його голові примостився заєць Піко.

Над ними кружляла все ще схвильована Карла. Почувши, куди ведуть мавпу, вона не могла не хвилюватись. Ворона розуміла, що цей велетень буде вищим за вербу і зможе викрити схованку з її скарбами, а це вже не жарти...

На подвір'ї біля дому все було як завжди. Жора лежав коло будки й грівся на сонечку. Бобик закінчував гризти кісточку й також збирався перепочити. Він солодко позіхнув, почесав за вухом і хотів уже заплющити очі, коли несподівано почув як зі скрипом відчинилась хвіртка.

Те, що побачив Бобик, позбавило його сну назавжди. Він навіть спробував, на всякий випадок, гавкнути:

— Га-в-в...

Що було більше схожим на жалюгідне скавучання.

— Не гавкай, не гавкай, Бобику, — зупинив його Великий павучок, ведучи на повідку Страшилка. — Бачиш, якого охоронця ми привели? Радій! Тепер ти можеш спокійно йти на заслужений відпочинок.

І хоча у двір зайшла вже вся компанія, Бобик дивився тільки на Страшилка. Усіх інших він знав добре, а ось це страховисько бачив уперше. Потихеньку задкуючи до будки, він наступив на Жору. Жора, зойкнувши від болю, схопився, щоб віддячити своєму кривднику, але... також побачив Страшилка і хутко заховався в конурі.

— Та що з вами? — продовжував примирливо Великий павучок. — Заспокойтеся! Вам нічого не загрожує. Навпаки, тепер у нас буде надійний захист. Ось подивіться, яку чудову заміну ми вам знайшли.

Останні слова Великого павучка привели Бобика до тями.

— Заміну? Яку таку заміну? Нам не потрібна заміна. Вірно, Жоро?

— Аг-г-га, — невпевнено відгукнувся жук.

— І справді, — втрутилась в розмову Кваша. — Бобик і Жора хай залишаються на своєму посту, оскільки на ваше подвір'я ніякі вороги нападати не збираються. А Страшилка ми візьмемо до себе на озеро. Ви уявляєте, яка це буде прикраса для нашого старого озера? До нас почнуть приїздити з усього світу туристи, і ми, врешті-решт, розбагатіємо. Страшилко буде переносити туристів на своїх широких долонях, показуючи наші чудові краєвиди. Ми зможемо побудувати розкішні готелі, — не переставала фантазувати Кваша, і невідомо до чого вона б договорилась, якби не окрик Піко.

— Стійте! — нагадав він про себе. — Хай краще він буде в нашому лісі за царя...

— Дозвольте й мені висловити свою думку, — перервала заяче лепетання Карла. Вона дуже набундючилась, щоб виглядати солідніше і примусити всіх саме до неї прислухатись. — Я пропоную проявити милосердя до цього... вашого нового товариша і відпустити його на всі чотири сторони. Може його десь чекають дружина й дітки... — Карла для більшої переконливості пустила щедру сльозу.

— Ні, ні і ні! — втрутився нарешті у розмову Маленький павучок. Він і так довго терпів, слухаючи усі ці нісенітниці. — Нікого і нікуди ми відпускати не будемо, і милосердя тут ні до чого! Коли ми ще зможемо зустріти такого доброго товариша? Царем він також не може бути, бо цар повинен бути жорстоким. Інакше, що то за цар? А Страшилко у нас, бачте, добрий.

Після цих слів павучка всі присутні поглянули на Страшилка, що примусило його зніяковіти й навіть — почервоніти.

— У мене з'явилась блискуча ідея, — продовжував Маленький павучок. — Я думаю, що він може стати гарною іграшкою для нашої маленької новонародженої.

Ця несподівана пропозиція сподобалась всім. Навіть Піко з Карлою вимушені були з нею погодитись. І справді, кращу іграшку не купиш ніде та ні за які гроші.

У цю хвилину відчинились двері дому. Звідтіля показалась вже знайома коляска, яку котила перед собою Міна. Слідом за нею вийшли з дому Мун і Дезі. Дезі вирішила на честь такої визначної події тимчасово залишити черевика й разом з усіма прогулятись.

Побачивши Страшилка, Міна з Муном заклякли від жаху, а Дезі миттєво заховалась під коляску й жалібно заскиглила. У Муна від переляку почала сіпатись щока, і він голосно гикнув. Оглянувшись, де б заховатись, він нічого придатного для схованки не побачив, і ще раз гикнув. Міна, опам'ятавшись, кинулась до коляски, щоб захистити дитину від того страховиська, що стоїть неподалік і чомусь посміхається.

Але немовля зовсім не злякалось Страшилка, а навпаки, щось лепечучи, потягнулось до нього рученятами.

— Та не бійтесь ви нашого гостя, — почав заспокоювати їх Маленький павучок. — Він буде гарною іграшкою для нашої маленької дівчинки.

Після цих слів усі знову поглянули на Страшилка, а він ще ширше посміхнувся.

Можливо, саме ця посмішка, чи жест дитини, яка несподівано потягнулась до Страшилка, і вирішили його долю. Він подумав, що бути іграшкою, мабуть, не так уже й погано. І хоч ця роль була незвичною для нього, усе ж він вирішив погодитись.

Мун і Міна, заспокоївшись, також погодились на пропозицію Маленького павучка.

І справді, хай бавиться з дитиною. Це буде не тільки іграшка, але й надійна охорона для їхньої донечки.

Отак, всією компанією вони й пішли на прогулянку, дивуючи своїм виглядом усіх перехожих.

Київ  2014